Стрічка новин
Вже 27 років в Україні! : Ви можете покладатися на Креді Агріколь Банк! Наприкінці травня Креді Агріколь відзначив 27 років роботи в Україні. День народження – це 60 років була Катря, а тепер – Ксена: Ой, люди добрі, що мені сьогодні зранку було! Звечора лягли з дідом спати. Я ж, як завжди, ногу, ту котру Ціни на ринку на 2 червня 2020 року: М’ясо (1кг) – 100-140 грн. Сало (1кг) – 50-120 грн. Живемо у різних вимірах: Ввімкнеш телевізор, візьмеш до рук центральне друковане видання і чуєш та читаєш – Україна розвивається, промислові підприємства працюють, створюються На Лебединщині чоловік обібрав матір: Із заявою про крадіжку в поліцію звернулась 77-річна жителька Лебединького району. Жінка розповіла, що тривалий час відкладала Знов чарує музикою нас духовий оркестр, який спиняє час....: У 1960-70-х роках майже кожне село Лебединщини мало свій духовий оркестр. У Кам’яному духовим оркестром, який діяв при СБК, керував На карантині подбайте про здоров’я: Наразі у кожного із нас одна «кістка в горлі» - карантин. І це слово криє в собі не лише необхідність Борги за землю доведеться повертати: Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється відповідно до закону. Небезпека covid-19 залишається: За минулий тиждень по Лебединському району зареєстрований один випадок підозри на Covid-19. У жителя району (51 рік), який захворів 13 Що робити, якщо ваші права як пацієнта порушені?: Людина, яка опиняється в лікарні, часто відчуває себе беззахисною, адже її благополуччя та добре самопочуття залежать від інших людей. Щоб

Її душа відкрита до людей. Це відчувалося відразу при нашому першому знайомстві. Та це не було спеціальне зна­йомство. Просто потреба привела мене до лікарні, і я попросила жіночку в білому халаті, котра поспішала коридором, аби підказала, куди правильно мені звернутися, щоб вирішити питання. Привітна посмішка, бажання допомогти людині, хоча й незнайомій, привернули мою увагу в цій жіночці. Я подякувала і пішла. А в думці пульсувало: «Добре було б, якби всі такі медпрацівники оточували нас, пацієнтів».

Пройшов певний час. І знову вже не з особистою проблемою, а в професійних справах переступила поріг поліклінічного відділення Лебединської центральної районної лікарні: готувала матеріал про особливості проходження медичного огляду водіїв транспортних засобів. Заглянула в оглядовий кабінет, куди мене скерували в реєстратурі, і ось моя вже знайома і ще не знайома на ім’я медсестра чемно запросила до кабінету, осяявши посмішкою.

Тоді й дізналася: звати цю привітну жінку Надія Микитівна Рева. Вирішивши питання з нею, з піднесенням у душі за таку відкриту й щиру розмову, за приємне спілкування залишала кабінет. Згодом довідалася, що вона вже кілька десятиріч віддала медицині. Й виникла ідея написати про цю віддану справі людину. Керівництво лікарні – «за», а вона – навідріз «ні».

Пройшли ще кілька десятиріч. І ось ювілейна дата – 50 років медичного стажу Надії Микитівни Реви – стала підставою і переконливим аргументом для неї особисто, щоб більш детальніше повідомити читачам газети і лебединцям взагалі про цю людину, назавжди віддану колись в юності обраній справі.

…Початок 50-х років минулого століття. Україна розквітала своїми селами, хуторами, які вже оговтувалися після виснажливої Другої світової війни. Люди самовіддано і наполегливо трудилися на колгоспних ланах, вирощуючи дорідні врожаї, аби зміцнювати економіку держави. Це була важка праця, однак усі старалися, аби в кожному місцевому господарстві були хліб і до хліба. Така ось молода хліборобська родина Басанців, Лукія Степанівна й Микита Данилович, мешкали в хуторі Грушеве (в народі називали Грушів) Червленівської сільради. Її щастя і радість подвоїлися, коли тишу скромної сільської хатинки порушив голосочок новонародженої дівчинки. Назвали її Надійкою, аби в майбутньому виправдала всі надії і сподівання батьків.

У кожній сільській родині жителів хутора було по двоє-троє дітей. Зростали вони дружніми, працьовитими. Байдиків не били. Поки тата й мами займалися колгоспними справами, діти вдома виконували всі «накази» батьків:  наносити води з колодязя для напування домашньої худоби, напасти гусей, вигнати до череди і зустріти з неї корівок, принести для них трави для нічного згодовування, навести лад у хаті, поскладати дрова, нарубані батьком і т.д. Все це робили і Надійка з сестричкою Наталею.

Їхня мама була трактористкою. День і ніч працювала на своєму «Універсалі» (були такі перші трактори): орала, сіяла, збирала. А тато раніше повертався додому з тваринницької ферми, де працював фуражиром. Тому дітей і виховував, і навчав усьому у більшості саме він. Дівчатка разом з ним і їсти варили, і город саджали, пололи та збирали урожай, і худобу доглядали. Однак, хоча й завантажені домашньою роботою, все ж до навчання були охочі. Надійка багато читала. Всі вже сплять, а вона до пізньої ночі, вмостившись на теплій печі біля лампи (електрики на селі ще не було), читає й читає книги. Це були хвилини щастя і пізнання світу. В школі Надійка була в передовиках: добре навчалася, брала активну участь у різних заходах. Початкову освіту здобула в Новоселівській школі, а восьмирічну – в Червленівській. Продовжила б і далі освоювати середню, та причарувала її медицина. У Червленому знаходився медпункт, а ним завідував фельдшер Дмитро Трохимович Пустогвар. Коли Надійка вперше зайшла туди ще маленькою, її вразили чистота, білизна довкола і чуйне серце «дядечка-лікаря» (так вона його називала). Саме відтоді й замислилася: яка ж гарна професія медика! Потім часто «лікувала» своїх подружок, домашніх тваринок. А коли вже по-справжньому постала перед вибором майбутнього шляху, вступила до Лебединського медичного училища імені М.І.Сітенка (тепер коледж). Навчання було в радість. А ще сама себе хвалила, що не помилилася, сподівалася, що й робота буде до душі.

Перші трудові самостійні кроки зробила в м.Охтирка, хірургічною операційною медсестрою. Саме тут вона зустріла своє перше і єдине кохання – Михайла Реву. Трапляються ж такі випадки, коли люди проживають у суміжних населених пунктах, але не знають одне одного, причина того – незначна різниця у віці. Бігала маленька Надійка до школи, та старший від неї на чотири роки Михайло не помічав її. А тут ось, в Охтирці, навпроти лікарні знаходився технікум механізації та електрифікації, де навчався юнак. Він якось помітив у вікні лікарні силует юної медсестрички. «Гарна, – подумав, – треба познайомитися». І насмілився це зробити. Як виявилося, Надійка з його ж країв – хутора Грушеве, що в кількох сотнях метрів від його Чижевого. Відтоді й почалися зустрічі-побачення. Поки Михайло навчався, Надійку направили на підмогу військовому лікарю-хірургу Івану Родіоновичу Осадчому, котрий працював у лікарні села Олешня. Його фронтова практика по врятуванню життя бійців давала йому можливість робити різноманітні операції в простій сільській лікарні. А операційна медсестра, вийшовши заміж, виїхала із села, тому керівництво центральної лікарні попросило юну Надійку допомагати Івану Родіоновичу.

Але кохання і її покликало за собою. Михайла Івановича направили по закінченню навчання на роботу на Недригайлівщину, у смт.Терни. За ним поїхала й молода дружина Надія Микитівна. Та Лебединська земля з часом все дужче кликала до себе. І незабаром подружжя Ревів назавжди оселилося в м.Лебедині.

Надію Микитівну охоче прийняли в ортопедичному відділенні. А згодом головний лікар попросив її перейти працювати в оглядовий кабінет поліклінічного відділення. І ось уже сорок шість років Надія Микитівна трудиться в ньому. Кожен день, зранку до вечора, був сповнений по вінця. Йшли пацієнти один за одним, з різними намірами, різні за характерами, емоціями. Це працівники усіх освітніх  установ міста, торгівлі, сфери обслуговування, харчових підприємств, тваринницьких ферм, водії, які проходили медичний огляд. І в усіх їх треба було взяти різні аналізи, оформити відповідні записи, роз’яснити, як далі діяти. Словом, через розум і руки, як кажуть, Надії Микитівни проходили тисячі  людей. І для всіх у неї вистачало доброго й привітного слова, уваги, теплоти душі. Сьогодні напруга дещо спала, адже, на жаль, позакривалися майже всі підприємства міста, сільські аграрні господарства теж розвалилися, тільки одиниці лишилися. Але все ж через оглядовий кабінет щоденно проходить певна кількість людей. І з роками не вигоріла в душі Надії Микитівни увага і шанобливе ставлення до них.

«А якби повернутися в юність, чи обрали б Ви знову професію медика?» – запитую Надію Микитівну. «Однозначно, – ствердно відповідає вона. – Не уявляю, де б я ще змогла працювати. Зізнаюся, тоді, коли одержала диплом медичної сестри, було велике бажання стати лікарем. Однак життєві і сімейні обставини так склалися, що на професії медсестри й зупинилась».

Та сьогодні Надія Микитівна горда тим, що її мрія втілилася в синах – Віктору і Володимиру. Вона зі своїм Михайлом Івановичем доклали всіх зусиль, щоб діти одержали вищу освіту медиків. Віктор – лікар-психіатр. Зараз разом із тим очолює обласний дитячий багатопрофільний санаторій «Лебедин». Володимир – ветеринарний лікар, але нині трудиться в будівельній сфері. Та й невістка Таня, дружина Віктора, теж лікар, на сьогодні проводить ультразвукову діагностику.

А ще душа бабусі Надії Микитівни тепліє від того, що зв’язок медичних поколінь, котрий бере початок від неї, продовжується. Онучка Настуня, донька Віктора і Тані, навчається в Київському медичному університеті імені Богомольця, онучка Даринка, прийомна донька Володимира, здобуває фельдшерську професію в Лебединському медичному коледжі ім.М.І.Сітенка. Є в Надії Микитівни й дев’ятирічна онучка-школярка Аня, і онучок Михайлик (названий на честь дідуся), який освоює ази військового мистецтва в Сумському кадетському корпусі.

Сьогоднішні дні Надії Микитівни сповнені і працею в поліклініці, і домашніми справами. Лиш крається серце, що вже без її любого Михайла Івановича, який за межею Вічності. «Ми з чоловіком дуже любили землю. Саджати, вирощувати, збирати врожаї – це наше спільне хобі, – розповідає Надія Микитівна. – Я все життя підтримувала ідеї і наміри чоловіка. Я йшла за ним, відчувала його надійне і міцне плече. А тепер ось…» І скрапує сльоза. Але заради пам’яті про чоловіка Надія Микитівна продовжує і розсаду сіяти, і картопельку саджати, і квіти плекати. Бо така вона за своїм складом характеру – метка, душевна, привітна, а ще сповнена світла і тепла.                                                                         

Надія НЕСТЕРЕНКО.

Додати коментар