Стрічка новин
102: що трапилось? з 29 червня по 5 липня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 126 заяв та повідомлень громадян, з них 9 на момент реєстра­ції Прийшов іюнь – на рибу НЕ плюнь: Мабуть, багато хто чув прислів’я «прийшов іюнь – на рибу плюнь!». У цьому переконані ті, хто не займається риболовлею. Вогнеборці з Кам’яного: Як говорять у народі, на вогонь і воду можна дивитися безкінечно. А от герої цієї розповіді дивляться на це явище До 90-річчя учбового закладу (оновлено): У вересні цього року фаховому пе­да­­­го­­гічному коледжу ім.А.С.Ма­ка­рен­ка в­и­пов­­нюється 90 років. Редакція розпо­чинає цикл розпо­відей про людей, які із покоління На Сумщині за підозрою у вчиненні розбійного нападу поліція затримала двох юнаків: Подія сталася в Лебедині. Як з‘ясували правоохоронці, зловмисники, загрожуючи пенсіонеру сокирою, спочатку вимагали грошей. Гарний товариш, патріот, справжній козак: Наш побратим, учасник бойових дій в Афганістані  Сергій Іванович Бойко народився в с. Ворожба на Лебединщині. Він є заступником голови Нові види шахрайств через коронавірус: Зловмисники вигадали кілька схем обману: замовлення через Інтернет ліків від хвороби або супутніх медичних товарів, «волонтерська допомога» у доставці Дорогі лебединці!: Сердечно вітаю вас з чудовим прийдешнім світлим Днем Христового Воскресіння! Бажаю Вам Божої благодаті, добробуту, злагоди, душевної величі та мирного Згадаємо Василя Войцеховича: Старше покоління лебединців добре знало ім’я Василя Олександровича Войцеховича (народився 23.12.1912/05.01.1913, м. Краснокутськ (Красний Кут) Богодухівського Шановні мешканці міста та району!: Інформуємо, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та наказу МВС України «Про організацію добору (конкурс)

«До сотні літ бажаємо прожити і добрий слід лишити на землі», – такі ось рядки у побажаннях часто звучать на адресу іменинників. Та чи збуваються ті побажання? Не завжди.

А ось Іван Костянтинович Рудь зважив на бажання, яке йому часто висловлювали його рідні, друзі, колеги. І дожив. Його  життєвий шлях 21 квітня прикрасила велична і вагома цифра – 100! Що в цих літах? Так, він прожив цілу епоху, в якій були і радість, і біда, і смуток, і розчарування, і піднесення, і здобутки… Словом, всього було.

Його життя тісно переплелося з історією держави, як і всіх ровесників того часу. Та це й закономірно, бо кожен із нас є невід`ємною часткою суспільства, в якому співіснуємо всі разом.

НА ЗНІМКУ: Іван Костянтинович з онуком Тарасом, невістками Євгенією та Любов’ю, онучкою Вікторією.

Добрий слIд на землI

Іванко народився в далекому, на сотню літ віддаленому 1920-му минулого століття в трудовій селянській родині у Будилці. Та чи зовсім селянській? Бо ж його дід був справжнім козаком, до революції 1917-го у місті Харкові навчав кінній їзді і мистецтву володіння шаблею юних козаків. Але згодом перебрався на рідну будильську землю, де мешкав рід Рудів. Та й укорінився тут назавжди, від якого пішли «молоді паростки» життя. А вже батько Іванка, Костянтин Петрович, спочатку обробляв свої наділи, біля хутора Софіївка, що розташовувався поблизу Будилки, а після колективізації був бригадиром городньої бригади, теслярував. Мама, Векла Савеліївна, господарювала вдома. Отож, і дитячі, і юнацькі роки хлопця промайнули в Будилці. Тут і шкільну освіту здобув, а потому й бухгалтерські премудрості освоїв у річній бухгалтерсько-рахівничій школі в селі Віри Білопільського району.

Восени 1940-го сурми покликали юнака на строкову службу до війська. В цей час фашистська Німеччина, поставивши собі за мету заволодіти Європою, вела бойові дії проти окремих її країн. Радянський Союз на всяк випадок, аби убезпечити себе, підтягував свої військові сили на західні рубежі. Тож й Іванові Рудю довелося служити в м. Чортків на Західній Україні. А 22 червня 1941-го фашисти не оминули й нашу велику країну та розірвали її кордони на західних рубежах. На їхній захист відразу стали військові. Був серед них і молодий солдат Іван Рудь. Місиво війни не щадило нікого. Її жорстокість і страх відчув на собі й юнак з Будилки. Він був зв’язковим. В одному із запеклих боїв під Черкасами групу радянських військ фашисти захопили у полон і звідти погнали пішки до Польщі, де вже вповні господарювали на цій землі. Спочатку змусили полонених добувати на шахтах руду. А потім знову пішки перегнали до Німеччини, де теж відправили їх копати і облаштовувати шахти, в яких під землею виготовляли фауст-ракети. Працювали там, а душа і серце рвалися від образи і приниження: під дулом ворожих гвинтівок вони робили ту справу, котра шкодила рідній землі, дорогим співвітчизникам. Втекти було ніяк, адже сувора охорона могла в одну мить позбавити життя. Тож і терпіли наругу. А коли до тих шахт підійшли американські війська, які відкрили другий фронт і визволили наших полонених, вони відразу втекли до підрозділів радянських військ, які вже визволителями крокували землею Західної Європи. Був серед тих утікачів й Іван Рудь. Відповідні служби Радянської армії, досконало перевіривши дані кожного з них, прийняли в свої ряди. Не покарали за полон, за те, що працювали на фашистів. Можливо, тому, що полонені виказали всі особливості й секрети виготовлення зброї в тих шахтах, що згодом знадобилося нашій армії.

Відтоді Іван Рудь став визволяти Європу від фашизму. Служив при штабі однієї з військових частин Радянської армії, був кілька разів поранений. А 9 травня 1945-го разом з усіма воїнами-визволителями радів Великій Перемозі.

Довгі чотири роки війни з нетерпінням чекали сина вдома батьки. Коли він, змучений пройденим її шляхом, повернувся в Будилку, відразу ж узявся за мирну справу. Спочатку пішов працювати звичайним робітником на торфорозробки Будильського спиртозаводу. Потім, відновивши в пам’яті свої бухгалтерські знання, влаштувався бухгалтером у артіль «Вільна думка», що знаходилася в с. Глушівка (тепер це мікрорайон Будилки). Відтоді й почалася його «бухгалтерська» біографія. А ще цей крок став вирішальним у особистому житті Івана, можна сказати доленосним. Головував в артілі Антон Кирилович Хелемеля. А в нього була донька-красуня Маруся. Ось і приглянулася вона Іванові. Отож, незабаром  весілля відсвяткували. Молодята перебралися до м. Лебедина.

У місті в трудовій книжці Івана Костянтиновича продовжилися фіксуватися бух­галтерські посади. Спочатку – старший бухгалтер цеху широкого вжитку лісгоспу і райпромкомбінату (це впродовж 50 – 60-х років). Займаючи ці посади, він відчував, що набутих колись у бухгалтерській школі знань замало, тому заочно навчався в Харківському інженерно-економічному інституті, який закінчив у 1964 році. Згодом став головним бухгалтером ліжкового заводу, заводу поршневих кілець, через певний час – теж головним бухгалтером фабрики пластмасової фурнітури, де й пропрацював до самої пенсії, тобто до 1984 року. Так, були такі підприємства в Лебедині, залишилися вони в пам’яті його мешканців старшого покоління, але сучасний «ритм приватизації», на жаль, зніс їх із лиця лебединської землі.

Трудився Іван Костянтинович сумлінно, чесно, за що має численні грамоти, подяки, відзнаки, подарунки за працю. Вийшовши на заслужений відпочинок, із дружиною Марією Антонівною займався домашнім господарством, онуками, громадською роботою. Вони удвох виконали велику місію – зростили і вивели в люди двох синів-красенів, які знайшли своє місце в житті. Старший, Олександр, по закінченню Харківського політехнічного інституту все життя трудився в конструкторському бюро провідним конструктором. Він займався й займається конструюванням підйомно-транспортного обладнання й досі, хоча вже й на пенсії.

Молодший, Володимир, відомий лебединцям різних поколінь  як комсомольський вожак, як керівник районного інформаційно-обчислювального центру, керівник Ле­бе­динського відділення ПриватБанку. Має дві вищі освіти – інженерну (Київський політехнічний інститут), економічну (Сумський політехнічний інститут – тепер СумДУ). Старше подружжя Рудів тішиться трьома онучками й онуком, двома правнучками і трьома правнуками.

Сьогодні нелегка місія у Володимира Івановича та його дружини Євгенії Ігнатівни – доглядати за старенькими хворими батьками – Іваном Костянтиновичем і Марією Антонівною, яких забрали до себе.

Однак, як не важко, але і Володимир, і Євгенія від­дають їм усе тепло своїх сердець, усіляко намагаються угамувати їхній біль – і душевний, і фізичний. Бо в свій час батьки виховували в своїх синах найкращі людські якості – доброту, милосердя, співчуття, підтримку. Та й самі були яскравим прикладом злагоди й любові у сім`ї.

Незважаючи на вік, Іван Костянтинович не втрачає оптимізму. Він із задоволенням читає газети, зокрема й тижневик «Будьмо разом», переглядає та перечитує перекидний календар, слід­куючи за святами. І якщо котресь із них настало, нагадує своїм Володі й Жені, що варто за свято й чарочку перехилити. Особливий для нього день – 9 травня – чергова річниця Дня Перемоги. І світяться очі ветерана від того, що в далекому 1945-му вибороли її у фашизму. А потім спалахують ненавистю, коли дивиться фільм про Другу світову війну. Нещодавно, коли до друзів його сина приїхали приятелі з Німеччини і попросили познайомити їх з виноградарем-аматором, ті провели їх до господарства Володимира Івановича, який вирощує різні сорти винограду. На подвір’ї був й Іван Костянтинович. Він надто холодно прийняв ту делегацію, а в душі кипіла образа, хоча ці наступні покоління й не винні в тому, що довелося пережити людству в роки Другої світової. А ще Івану Костянтиновичу боляче в душі за непорозуміння із росіянами. А вони ж разом боронили рідну землю від фашизму.

Буває, що Іван Костянтинович й теле­передачі переглядає, особливо «Новини», адже треба знати, що в світі діється. Частково сам себе обслуговує. «От якби не візочок, якби ходили мої ноги, – бідкається ветеран, – я б Володі допомагав за виноградом доглядати, щось по господарству робив би».

Друге сторіччя розкриває свої двері для ветерана війни і праці, шанованої у нашому місті людини – Івана Костянтиновича Рудя. Побажаймо йому оптимізму, витримки, приємних миттєвостей, родинного тепла і затишку.

Іван Костянтинович у молоді роки

Марія Антонівна та Іван Костянтинович із братом Іваном Антоновичем та синами Олександром і Володимиром

Іван Костянтинович із синами

 

Надія СОЛОДОВНИК.

Додати коментар