Стрічка новин
Він любив Лебединщину: Редакція тижневика «Будьмо разом» продовжує проєкт «Пам’ять» по вшануванню льотчиків, уродженців м. Лебедина та сіл Лебединщини, які загинули за різних За вирощування коноплі житель Лебединщини постане перед судом : Міні-плантацію молодих конопель виявили у полі на околиці селища Ворожба дільничні офіцери Лебединського відділення поліції. Шановні ветерани та жителі Сумського району!: Історія нашої країни складається не лише з радісних сторінок, а й з подій, що викликають невимовний біль у серці кожного Людина і її справа: Віктор Іванов вже більше  десяти років ремонтує взуття лебединців у власній взуттєвій майстерні по вул.Першотравневій. В 1996 році він став 102: що трапилось? з 15 по 21 червня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 139 заяв та повідомлень громадян, з них 15 на момент реєстрації містили Пригадали чудову людину, педагога, науковця: Пливуть роки, ніби птахи у синю даль. Відсвяткував свій ювілей (90 літ) Лебединський фаховий педагогічний коледж ім. А.С. Макаренка. А До 140-річчя заснування учбового закладу: 2021 рік є знаменним для Лебединського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1. Цього року він святкуватиме 140-річчя від дня У них все під контролем: Останнім часом зима вступила в свої права, і нарешті засніжило. Особливо додало сніжку в минулий понеділок. Здавалося, що після цього Встановлено особу причетну до вчинення кримінального правопорушення: Працівниками сектору реагування патрульної поліції відділення поліції 3 (м.Лебедин) Сумського районного управління поліції встановлено особу причетну до вчинення Правоохоронці розкрили ряд крадіжок: Діяли зловмисники у Сумському, Охтирському, Лебединському, Недригайлівському та Краснопільському районах. Цікавили злодіїв ювелірні прикраси, інструменти,

Коли маєш на меті поділитися з читачами улюбленої газети «Будьмо разом» чимось веселковим, радісно-хвилюючим, то з піднесеним настроєм і позитивними емоціями  натискаєш на клавіші з буквенними позначками,

маючи бажання швидше відтворити на моніторі думки, що підганяють одна одну. Як правило, уже раніше, ще вночі,  промайне в думці сюжетна лінія від початку до висновку задуманого. Та в даній ситуації думки не клеяться, тікають одна від іншої, бентежно стрибають, то сходяться в одному напрямку, то шукають виходу, не знаходячи того світлого промінчика в кінці тунелю. Це саме той випадок, що серцем не можу сприйняти: воно не мириться з не­га­тивним явищем, на жаль, поширеним у нашій місцевості, та й не тільки.

Давайте разом міркувати, оскільки впевнена, що мій біль знайомий і зрозумілий багатьом лебединцям.  Хто мешкає зараз у Лебедині, як і багато років тому? Звичайно, в основному вихідці із сіл Лебединського району та й інших сільських регіонів. Всі ми стали містянами, знаходячи власну долю. Хтось із нас давно забув дорогу до рідної домівки, того населеного пункту, де народився, зростав, ходив до школи. А хтось прикипів душею до рідної хати, тих зелених стежинок понад річкою чи ставком, до тієї вулиці, де грали у м’яча, «перебігали», у «жмурка» тощо. А сільські вечори ніколи не зітруться в пам’яті зі своїми веселими піснями і танцями. З часом старіли наші батьки і не обходилися без допомоги власних дітей. Про своїх земляків-зеленогаївців можу твердо запевнити, що ніхто не полишив своїх батьків наодинці, до останніх днів дбайливо доглянули і схоронили їх на сільському кладовищі чи то там, де вони доживали віку. До власного помешкання в Лебедин забрали своїх батьків та матерів Любов Тонкошкур, Софія Боднаревська, Марія Ходорова, Микола Дудник, два Володимира Бідних, Галина Ходорова, Володимир Третяк, Тетяна Тертишна,  Володимир Тертишний, Марія Воскобійник, Олександра Гузєва, Віра Лебединська, Галина Підлісна.  В Будилці доживала віку Наталія Деменко, якою опікувалися діти Ганна та Віктор; моя тітка і хрещена Ганна Гуйда поїхала за сином Миколою до м. Харцизька, Ганна Сердюченко – до дочки Любові в Крим, Марію Осадчу забрав син Володимир до російського Новгорода, Катерину Іщенко доглянув син Микола, Ганну Приходько – дочка Катерина, Олексія Гузєва – дочка Тетяна, Марію Бобко – дочка Тетяна, Івана Демеху – дочка Варвара, Ганну Хоруженко – дочка Варвара в Сумах, Зінаїду Яковенко перевіз до себе в Маріуполь син Микола, Катерину Бідну – дочка Марія догодувала в Донецьку. Леонід Гончаров забрав до себе обох батьків у Охтирку. Леонід Сагайдак  облаштував батьківську садибу у рідному селі, піклуючись  з повагою і любов’ю про матір Марію. Тут  доглянули матір Ганну Смагу  діти Олена та Юрій, матір Ганну Ільченко – син Микола. Ми також свого тата Григорія Яковенка доглянули в рідній хаті, а його двоюрідний брат Григорій Яковенко доживав віку в Лебедині з нашою допомогою в міській придбаній квартирі.  Та всім на згадку лишалося батьківське подвір’я, таке дороге і миле, що невидимим магнітом притягує до себе на будь-якій відстані. Бо не тільки хата з дерев’яними старомодними вікнами, не тільки оте дерев’яне ліжко, що тепер стоїть у сараї разом зі ступою, у якій притовкували пшоно на кашу, а ще й вишня з абрикосою, кущі бузку та калини,  посаджені мамою, і татусеві яблуні з грушами та сливами, горіхи. А ще батькова майстерня, в якій він проводив багато часу, майструючи все необхідне для домашнього господарства. Та й  інші будівлі, зведені руками дорогих серцю людей.

З часом у Зеленому Гаї, як і в інших селах, все менше залишалося мешканців. Щоправда, влітку воно оживало, бо з радістю приїздили сюди діти та онуки до батьків та дідусів з бабусями. Тут вони і допомагали своїм рідним, і для відпочинку є умови: цілюще повітря, ставок для купання і рибальства, свіжі овочі і фрукти, парне молоко. Але роки минали не на нашу користь. Ось уже і остання мешканка Євдокія Ходорова  із села перебралася на постійне проживання до дітей у місто. Звичайно, дехто із вихідців нашої малої батьківщини продовжує навіду­ва­тися на пусті дворища, аби пригадати минулі роки, багаті на дитячий гамір, радісні сільські будні і свята, а є й такі, що з весни до пізньої осені знаходять собі улюблені заняття на батьківських городах, щоб забезпечити міську сім’ю сільгосппродуктами без нітра­тів. Та найбільше нас буває там у Дні села, коли зустрічаємося  і урочисто, і по-сімейному за польовою кашею, пиріжками та неза­бутніми піснями з танцями і рухливими іграми. Тоді вже і сміх, і радощі, і сльози – все має місце, бо вже всі дорослі і душею та серцем сприймаємо болюче розставання з рідним селом і один з одним. У поминальні дні після Великодня теж чимало колишніх земляків приїз­дять поклонитися пам’яті рідних. А краса села Зелений Гай так і залишилася незмінною, бо воно дійсно зелене, з прямими вулицями, на рівнині, біля великого ставка. Та от шкода, що зберегти цей природний пам’ятник, будівлі у приватних дворах заважають заїжджі непрохані «гості», точніше говорячи, крадії, люди, далекі від поняття поваги до старшого покоління, з відсутнім розумінням чогось святого, а лише з бажанням поживитися за чужий рахунок, навантаживши власні машини і мотоцикли всім добром, що потрапляє під руку, навіть орудують металошукачем, коли не вірять власним очам, що ще не все вигребли з чужого двору. Більше десятка будівель залишилися без металевих покрівель, знятих брудними руками злодюг, навіть зривають і вибивають замки та вікна в хатах з метою проникнення у них, щоб поцупити те, що впало в око, розпоряджаються чужим майном, як власним, руйнують груби і печі, тягнуть матеріальне, що будувалося і придбавалося за рахунок тяжко зароблених коштів. До речі, до кого я зараз звертаюся? До тих синочків та здоровенних дядьків,  які не шукають собі стабільного місця для заробітку, а в післяобідню пору, коли добре виспляться, шниряють по чужих домогосподарствах? Так вони ж, хтозна, чи читають газети. А все-таки, можливо, їхні батьки чи сусіди почитають моє звернення, та й порушать вголос у сім’ї розмову про жахливі неподобства. Адже украдене приносять хлопці додому, бо не все, що їм попадається під руку, пригодне для здачі на металобрухт за нещасні копійки. І як же реагують тата і мами на те, що у них на подвір’ї з’явилися, як з неба впали, речі, яких вони самі не придбавали? Чи запитали синоч­ків, кого вони обікрали? Чи порадили своїм дітям повернути украдене? Чи звернулися до поліції під будь-яким приводом, щоб припинити крадійські нападки на чуже майно, адже це несе кримінальну відповідальність?  Отже, недобре діють не лише ті, хто  краде, а й ті, хто покриває їх та користується краденим.

Ми з сестрою Валентиною в грудні 2020 року привели в порядок садибу, надвірні будівлі, на чотири замки закрили батьківську хату, сестра перехрестила за звичкою дорогу нам оселю, і роз’їхалися ми кожна за своїм напрямком підкріпити здоров’я, щоб через 3-4 місяці знову повернутися сюди, аби продовжувати сільськогосподарську працю своїх шановних батьків, які залишили нам у спадок двір зразкового громадського порядку. Та, як виявилося, повертатися нам немає куди – злодії зробили свою чорну справу, залишивши нас без пральної машини, газової плити з повним побутовим газовим балоном, без пічного опалення, з вибитим вікном і понівеченими всіма замками, навстіж відкритими хатою,  гаражем, літньою кухнею і бесідкою, з переритими всіма ліжками і трьома шафами для одягу. Малою видалася злодюгам «взятка», так вони ще поцупили гармошку і баян      , певно, святкували весело свій «успіх». Хлопці, ви ж за пляшку горілки проміняєте музичні інструменти, а життя нашої сім’ї і наших друзів із самого дитинства пов’язане з ними, жодне свято не відбувалося без наших музик. Тільки бубон і балалайку, на якій грав наш тато, ми раніше забрали звідти. І не треба говорити, що ми залишили власні речі без нагляду, що самі винні, що довірилися всім, хто проїжджає мимо. Крадії приїхали не з Америки, вони місцеві, із сусідніх сіл. І живеться їм далі спокійно. Чесно говорячи, більше морально вразив факт пограбування, ніж матеріально. Бог з вами, користуйтеся нашими речами, грайте, танцюйте і співайте, коли співається. Та коли  я доїжджаю до рідної хати, то бачу, як над  нею нависли темні кольори, сонечко не сяє над нею, воно також зажурилося, згасло, і я не відчуваю тепла. Боляче. Тільки квіти не зраджують: різнокольорові тюльпани, горді нарциси, червоні маки, ранній вороньок, сумська волошка, шовкова трава, хоста, кілька сортів піонів, білі та жовті ромашки, білі та оранжеві  лілії, царські кудрі, неповторні мальви, яскраві флокси, розмаїття  цинію, фіолетовий седум, привабливі іриси, бальзамін і, звичайно, чорнобривці та інші.

Та прикрощі продовжують псу­вати настрій, бо коли що­­тижня читаю в місцевих га­зе­­тах, що наша поліція, яка нас не бе­реже, тільки й повідомляє: від­крите кримінальне провадження за ознаками злочину..  Скоро ми­не чотири місяці з часу мого офі­цій­ного звернення до поліції. Два рази особисто зверталася до начальника слідчого відділу Олександра Гончарова. Останній раз обіцяв зателефонувати через тиждень і повідомити про результати слідства. Не вірте, люди добрі, не повідомлять, уже пройшло три тижні, як прозвучала обіцянка. Я ніяк не зрозумію слідчих дій, оскільки і Олександру Гончарову, і слідчим Гарбару та Прокопченку я повідомила марку машини, її реєстраційний номер, описала зовнішній вигляд двох молодиків, які орудували металошукачем на чужому подвір’ї нашого села. Крім цього, вказала двох свідків, які з ними безпосередньо розмовляли, номери телефонів цих свідків, але ж шановні шукачі істини не змогли за досить тривалий час встановити, хто ж ці хлопці і хто їм дозволяє розтерзувати чужі подвір’я? Щоправда, останнім часом активність у розслідуванні цієї справи проявив оперуповноважений Олег Дяченко.

А тим часом у селі продовжуються неподобства, зникають і далі покриття з дахів, речі з дворів. Для мене, зви­­чайної людини, є великим запи­тан­­ням: так чому ж на­­ша поліція нас не береже? А я б по­­ра­діла, якби хтось із слідчих отримав підвищення по службі, коли є  за що.

Катерина Кобиліна,

с.Зелений Гай – м.Лебедин.

Додати коментар