Софія Андріївна, тільки-но прокинувшись (про настання нового, вже весняного дня їй нагадав своєю ранковою піснею півень Ромка – онучка назвала), поглянула на стіл,

де лежав подарунок. Він був їй дуже дорогий. По-перше, що з 8 Березня її привітав Петро Іванович – сусід, якого вона дуже поважала, по-друге, давно мріяла про великий фотоальбом, де могли б поміститися фотосвітлини, що протягом життя гріли її серце. Сама якось все забувала про таку покупку.

Швиденько підхопилася з ліжка, вмилась, випила чаю зі шматочком булочки й сіла до столу впорядковувати далі книгу її життя. Подовгу тримала в руках деякі світлини, пильно вдивляючись в обличчя рідних людей – чоловіка (Вічна йому пам’ять!), двох доньок і сина, онуків, ко­лег по роботі з бухгалтерії, друзів. Сто­рінка за сторінкою наповнювалися радіс­ними моментами її життя. Вирішила пе­ре­­почити. Аж тут телефон, що лежав по­ряд, обізвався:

– Софіє, я йду в Ощадбанк за газ, світ­ло платити. Тобі нічого купити не треба?

– Ой, як добре, Івановичу, що ти подзвонив. Я теж ще не платила. В мене все готове – і квитанції, й гроші. Зайди, будь-ласка.

Вони з сусідом жили дружно, допомагали одне одному. Петро Іванович жив із донькою, але вона на пів року поїхала в Польщу, влаштувалася на завод, де виготовляють побутову техніку. Допомагала грошима сину, який ще навчався у вузі, й батькові дещо перепадало.

Випровадивши сусіда, стала до плити. Зварила капусняк до обіду, напекла сирників. Згадала, що Петрович кисіль любить. Це теж не проблема, ягід наморозила багато.

Від чарочки сусід відмовився, він цим не зловживає, а от обід був доречним.

–Ти новин, Івановичу, ніяких не приніс? – запитала пообіді Софія Андріївна.

– Все одне і теж: тарифи, ціни, коронавірус. Ціни на деякі продукти, я чув по телевізору, в нас уже наздоганяють європейські. Та й справді – яйця, м’ясо, олія так стрибнули в ціні, що аж страшно.

– Яблука, чув, втричі подорожчають. – Пам’я­таю, років чотири тому мені мій покій­ний хазяїн казав, що хліб буде по 20 гривень. А я йому не вірила. Тепер ось і маємо. – А як там у Польщі? Що Надя розповідає?

– Продукти там недорогі, часто бувають знижки. Але наші, українські, каже, смачніші. Риби там чомусь мало продають. Розповідає, що навіть у Варшаві такого асортименту риби, як у фірмовому магазині в Лебедині, не побачиш. А працювати дуже важко. Зате платять не так, як у нас, за ті ж самі дванадцять годин.

– Будемо чекати, Івановичу, березневої пенсії, повинні добавити до 300 гривень.

– Хтозна. Казали, що добавлять тим, кому за 75 років, а це вже перенесли на осінь. Хіба нашій владі вірити можна?

– А за вакцину від коронавірусу ти що-небудь чув? Мені казали, що вже можна записуватися на чергу в сімейного лікаря.

– Хай ще перевірять, що то за вакцина! Багато українців проти, навіть медиків. Та й нам, у такому віці, я думаю, спішити не треба. А ще чув, хочуть на людях випробовувати якийсь спрей від коронавірусу. Людей на Сумщині стало хворіти ніби менше. Дай Бог, щоб так і було, аби менше людей помирало. Хоча, за статистикою, смертей від серцевих хвороб у 2020 році було втричі більше.

– Давай уже не будемо про сумне. Краще подарунок твій подивимося. Поглянь, скільки сторінок уже заповнені. Є мені тепер робота.

Петро Іванович посміхнувся:

– От і трудись. Не буде дурних думок у голові…  Да, яке в нас життя було, і нічого вже не повернеш. До зустрічі, сусідочко. Коли щось треба, звертайся.

На цьому й попрощалися. А завтра буде новий весняний день, турбот побільшає і в хаті, й надворі. А удвох робити все, звичайно, легше.