Стрічка новин
Коротун – відоме в Лебедині прізвище: Коли я повідомив нашого шановного земляка науковця Миколу Миколайовича Коротуна про те, що збираюся про нього написати, він люб’язно погодився «Доброго дня, дядю Гришо»: Щоденно так звучить моє вітання двоюрід­ному дяді Григорію Даниловичу Яковенку. У відпо­відь чую неголосне: «Доброго здоров’я». LOVE UKRAINE: «Любіть Україну» – читаємо й пригадуємо відомий вірш Володимира Сосюри. «Love Ukraine» – читаємо й пригадуємо урочисту й водночас дуже Адаптивний карантин – небезпека COVID-19 залишається: Щоб зупинити епідемію — продовжуємо дотримуватися правил. З 22 червня було заплановано  п’ятий, останній етап послаблення карантинних обмежень. Її життя – це учні, зошити та недоспані ночі: Такими словами можна розпочати розповідь про директора Лебединської ЗОШ I-II ступенів №4 Олену Дубовик. Вона успішно поєднує досвід управління Ціни на ринку на 1 вересня 2020 року: М’ясо (1кг) – 120-150 грн. Сало (1кг) – 40-130 грн. Відвідали острів Хортиця: Під час цієї екскурсії лебединці дізнались багато цікавого про одне з найвідоміших, найславетніших історичних місць України, її гордість і святиню. Головним управлінням Національної поліції в Сумській області розпочато конкурс на посаду «Дільничний офіцер поліції»:   На конкурс оголошено 2 посади дільничного офіцера поліції сектора превенції Лебединського відділення поліції. Ціни на ринку: Після короткої перерви в Лебедині відновив свою роботу центральний продовольчий ринок (крім м’ясних та молочного павільйонів). У школах Лебедина встановили інтерактивні дошки: Усі без винятку школи Лебедина нещодавно були забезпечені новими мультимедійними інтерактивними дошками та іншою комп’ютерною технікою.

На початку 1905 р. у Павленківській волості у 54 хуторах мешкали у 1047 дворах 6826 жителів, які мали 5446 дес. надільної землі, 1930 коней, 2142 голів великої рогатої

худоби. Один селянський двір в середньому користувався 5,1 дес. землі, що не забезпечувало навіть мінімальних потреб селянських сімей. Підтвердженням цього може служити наступний побіжний аналіз господарювання хуторян.

За тодішньої трьохпільної системи землеробства хлібороби засівали близько 3-х дес. озимих і ярових культур, а1/3 земельного наділу перебувала під паром і використовувалась як толока. Тогочасна середня врожайність жита і вівса відповідно дорівнювала 61 і 59 пудів, а ціна 1 пуда – 56 і 50 коп. За продаж зібраних 76 і 73 пудів жита і вівса селянин отримував близько 80 крб.

«На эти деньги, – писав генерал-майор Струков у своєму звіті цареві Миколі ІІ, який командирував його в Лебединський повіт для з’ясування причин активної участі селянства в революційних виступах у травні-червні 1905 р., – семья из 6 человек должна в течение целого года питаться, одеваться, отопиться, иметь мертвый и живой инвентарь, кормить скот, приобретать семена для засева, обрабатывать надел и наконец оплатить все подати и повинности: государственные, земские и мирские.

Из сказанного становится очевидным, что надельной земли крестьянину Лебединского уезда совершенно недостает для удовлетворения даже самых примитивных его потребностей».

З цього висновку царського високопосадовця, якого не запідозрили у симпатіях до українських селян, стають зрозумілими причини активної участі наших земляків у революційній боротьбі в травні-червні 1905 р.

19 червня 1905 р. начальник Харківського губернського жандармського управління полковник Риковський у звіті  командиру окремого корпусу жандармів зазначав: «В ночь на 13 июня крестьяне хутора Грицына и Сиренкова выпасли 4 десятины сенокоса дворян Щекин-Кротова, Шияновского и мещанина Хоруженко, а 13 июня, по требованию крестьян названных хуторов, а также Голушкина, Бойкова, Марусенко, Кищикова и Лозиного, поименованные выше землевладельцы и дворяне Копейчиков и мещанин Кислый отдали им косить свои луга частью за деньги, а частью с 3-й копны. В ночь на то же число толпа крестьян с. Межирича, вооруженная кольями, разгромила в урочище «Покутное» Межирицкой волости лесную сторожку, принадлежащую Павленковскому сельскому обществу, причем у лесника Стадника, убежавшего через окно, похитили 35 руб. и револьвер».

19 червня 1905 р. у Штепівці біля при­міщення волосного правління зібралися се­ляни Штепівської, Павленківської і  Віль­шанської волостей, очікуючи приїзду Хар­ківського губернатора, від якого надіялися отримати вирішення земельного питання. Про подальші події цього дня так писав унтер-офіцер Швагій у донесенні з Лебедина в Харків: «В 10 часов утра из Марковки приехал губернатор, который прочитал именной высочайший указ и речь государя императора волосным старшинам, данную в Курске, и добавил: «Никакого приреза земли не будет». После этих слов крестьяне подняли голоса и сказали: «Что же нам делать, как нам жить, нам негде взять ни с половины, ни за деньги, и своей земли нет, а у нас почти у каждого по 5-6 детей». Тогда губернатор, не говоря ни слова, приказал стоявшему тут же командиру полуэскадрона 29 бригады Одесского полка идти в карьер в толпу, которой было более 500 человек. Приказание было моментально исполнено; драгуны пошли в атаку, потоптали, смяли толпу, поднялся крик, шум, все убегают куда кто попал, друг на друга падают человек по 20 в кучу, а драгуны по толпам бегают. Результат катастрофы такой: волостного старшину села Штеповки Ефима Рыбальченка толпой при­давили к забору, чем помяли ребра; крестьянину хутора Галановки Штеповской волости Никите Лукьянову лошадь наступила или ударила по лицу, забила сильно щеку и повредила глаз, который совсем запух и ничего не видит, он отправлен в больницу… и человекам более 10 лошади нанесли более или менее легкие ушибы.

Люди бежали с криком, побросав картузы, шапки, поддевки и пр., что имели в руках, в разные стороны, а некоторые высказали так: «Разве нас сюда призвали для того, чтобы лошадьми топтать, что это за порядки».  За это первые попавшиеся 3 человека сейчас же были арестованы, через несколько минут одного освободили, а двух отправили в гор. Лебедин».

Революція 1905-1907 рр. закінчилася поразкою для селянства, якому не вдалося домогтися вирішення земельного питання.

Лютнева 1917 р. революція, ліквідувавши російське самодержавство, викликала у селян великі сподівання на отримання землі і вільне господарювання. Але вони не справдилися, бо, за влучним висловом видатного письменника Б. Пастернака, «із лещат старої поваленої державної машини він потрапив у ще більше ярмо нової революційної наддержави».

Більшовицька влада розкуркуленням, масовими розстрілами, суцільною колекти­візацією і голодоморами зламала хребет селянству і загнала його в єдину стайню – колгоспи. Тяжка праця за майже безоплатний трудодень, непосильні грошові податки і обов’язкові поставки державі м’яса, молока, яєць та іншої сільгосппродукції, принизливий правовий статус безпаспортних і невиїзних колгоспників змушував їх знаходити всілякі можливості для втечі з «колгоспного раю» до міст, на будів­ництво шахт і підприємств неосяжного СРСР.

Це призводило до поступового зникнення хуторів. Поряд з іншими причинами цьому процесу сприяли багаторазові післявоєнні укрупнення колгоспів, віднесення малих населених пунктів до числа «безперспективних», що передбачало відсутність фінансування розвитку їхньої інфраструктури. Показовим щодо цього було рішення Лебединського райвиконкому від 3 вересня 1970 р. «Про затвердження населених пунктів, що не підлягають електрифікації»: «Розглянувши матеріали про закінчення елек­трифікації в районі на 1970 р. та враховуючи не­перспективність розвитку дрібних населених пунктів, виконком районної ради вирішив: населені пункти з чисельністю дворів до 15, що повинні зселитися, не підлягають перспективній електрифікації: 1. х. Грунька – 10 дворів; 2. х. Маськи – 9; х. Радькове – 6; х. Липняк – 5; х. Петренкове – 9; х. Тучі – 10; х. Хар­чен­ки –13; х. Покутнє – 4; х. Тарасенки – 3; х. Дроз­дівщина – 2. х. Жадькове – 6; х. Скляри – 5».

Протягом 70-80-х років минулого століття з мапи Лебединщини зникли Федірки, Маньки, Кищики, Дігтярі, Букати, Коцарі, Дябелки, Вечорки, Сухоставці та інші населені пункти. Вже за роки незалежності України така ж гірка доля спіткала колишні межиріцькі хутори – Падалки, Лози, Парфили, Шумили, Майдаки, Скляри, Косенки, Бойки, Марусенки. На межі зникнення перебувають Мартинці, Галушки, Захаревці та інші хутори. Нам, багатьом  вихідцям з цих райських куточків рідної землі, з болем у душі доводиться сприймати цей доконаний факт. Наш святий обов’язок – завжди пам’ятати своїх предків, засновників хуторів, невтомних трудівників, які дали життя наступним поколінням, а нині покояться через наші байдужість і безпам’ятство на невідомих цвинтарях, зарослих чагарниками і бур’янами.

1972 р. Падалківські «мадонни». Зліва-направо: Ірина Степанівна Хвостенко, Парасковія Іллівна Лисянська, Варвара Іванівна Лоза.

2006 р. Зустріч генерал-полковника М.М. Бойка з земляками-хуторянами.

 

Віктор Лисянський,

краєзнавець.

Додати коментар