Стрічка новин
Тростянець - чарівне місто: Декілька років підряд я відвідую Тростянець, щоб помилуватися його чарівними парками, скверами, історичними спорудами, мальовничими ставками, дендропарком. Герой жив у Олександрівці: Нещодавно у матеріалі «Cержант Субота, ка­пі­та­ни Бахмач і Смородський...» (тижневик «Будьмо разом» № 19 за 7 травня 2020р.) ми розповіли Річні кільця у дерев і в луски риб: Вік риби визначають по лусці, на якій щороку відкладається річне кільце. Для цього досить підсушити луску і уважно її розглянути. Відбулася позачергова 64-та сесія міської ради: Вирішувалися питання стосовно перерозподілу коштів міського бюджету та були внесені відповідні зміни до Програми економічного і соціального Її життя – це учні, зошити та недоспані ночі: Такими словами можна розпочати розповідь про директора Лебединської ЗОШ I-II ступенів №4 Олену Дубовик. Вона успішно поєднує досвід управління Яна стала переможцем: Студентка Лебединського педа­го­гічного коледжу спеціальності «Музичне мистецтво» Яна Сіробаба стала лауреатом І ступеня Міжнародного конкурсу Інформація про стан оперативної обстановки на території м.Лебедина та Лебединського району з 17 по 23 серпня 2020 року.: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 131 заяв та повідомлень громадян, з них 7 на момент реєстрації Рейдували: У період надзвичайної пожежної небезпеки в  лісових масивах найменша необережність з вогнем може призвести до непоправної біди. Лісові пожежі Микола КОРСУН: «Хотілося б, щоб театр і надалі діяв, користувався любов’ю у глядача»: – Миколо Прокоповичу, на початку нашої розмови розкажіть, будь ласка, звідки Ви родом, ким були Ваші батьки? Яке дитинство випало Пишаємося нашою Василівною: Близько 30 років тому, з мальов­ничої Полтавщини до Кам’яного, доля закинула цю працьовиту, талановиту, щиру, добру жінку.

Щоденно так звучить моє вітання двоюрід­ному дяді Григорію Даниловичу Яковенку. У відпо­відь чую неголосне: «Доброго здоров’я».

«…У вся­кого своя доля і свій шлях широкий», по-філософськи, але так глибоко і правдиво зашифровує ці рядки Тараса Шевченка життєвий шлях кожного із нас. То ж чи думав-гадав мій дядя, що його, природженого сільського трударя з велетенським стажем колгоспної роботи, приведе доля на постійне місце проживання до міської квартири? Чи хтось міг передбачити, що отой затятий землероб з косою, з вилами та сокирою, із великої сім’ї опиниться наодинці? Так сталося. Але добрі люди не залишили в біді. І за це спасибі молодшим землякам Григорія Даниловича та їх друзям Олексію Сагайдаку і його дружині Тамарі, Володимиру Тертишному, Віктору Видюку за щиру підтримку мого дяді, моральну і фізичну, коли він залишився на роздоріжжі у свої 92. Саме ці справжні люди з глибокою повагою до старшого односельця, які і своїх батьків доглядали і доглядають з повною відповідальністю за їх безпечність у похилому віці, організували похорони рідної сестри Григорія Марії Мусурманової, з якою жив останній час мій дядя. Ці ж хлопці підшукали в Лебедині квартиру, допомогли Оксані, онучці покійної Марії, оформити придбання цієї квартири і перевезли власними машинами дідусеві сільські пожитки.  Оксана на той час жила і працювала в місті Глухові, працює там і нині, ніхто не хоче залишитися без роботи, то ж часто не може навідуватися до старенького,  а дядя Гриша  живе по сьогоднішній день у Лебедині.

А згадати нашому герою цієї оповіді є про кого і про що, замислитися до безтями, перевернути в старечих думках молоді і зрі­лі літа, роки непростої військової служби захисника Вітчизни. Так склалося, що з усієї великої рідні я живу найближче до дяді Гриші, то ж і з почуття поваги і шани, з бажання підтримати і допомогти, в знак пам’яті про своїх батьків я розділяю його старечу самотність своїми візитами, телефонними дзвінками, інформаціями про нови­ни у світі, та особливо дядя цікавиться новинами із місцевих газет, про які я його тримаю в курсі.

Батьки мого дяді Гриші, Яковенки Данило Іванович і Уляна Миколаївна, мали трьох дітей: Григорія, Марію і Володимира. В силу територіальних умов, що складалися на території тодішньої Бобрівської сільської ради, сім’я моїх родичів поселилася у хуторі Петровському (тепер с. Зелений Гай) разом з іншими бобрівчанами. Надзвичайне скуплення сільських дворищ у с. Бобровому не давало можливості розвитку домашнього господарства, а коли, не дай Бог, спалахували пожежі, то рятувати доводилося всю вулицю, бо так тісно були встановлені межі між дворами. От і погодилася частина населення вибратися в чисте поле без жодного деревця, жодного колодязя чи кринички, радували лише родючий  чорнозем та рівні поля. А ще неподалік чудові пасовища, де можна було розгулятися дядьківській скотині.

Григорій, як і всі діти селян, зростав і виховувався у праці. Закінчивши Бобрівську семи­річку, розпочалася його трудова діяльність у кол­госпі імені Шверніка (пізніше колгосп «Дружба»): спочатку – розсильним, прибиральни­ком у колгоспній конторі, наймався пастухом громадської череди корів, пізніше – робота на сінокосі, в полі та на фермі. Працювали без особливої похвали, знали, що праця годує сім’ю. А коли в 43-ому  нашестя німецької армії поширилось навкруги, колгосп розформувався, коней віддали селянам, які під час організації колгоспів власних коней мусили передавати у колективне господарство, а тим, хто не мав раніше коней, наділили по бикові. Жити стало ще тяжче, німці відбирали у людей молоко, яйця, курей, якщо такі продукти знаходили. А траплялося, що когось із дітей пожаліють, пригостять чимось своїм. 

Тільки-но виповнилося Григорію 17 років, він був призваний на війну з німецьким ворогом і відразу потрапив до Башкирії. Навесні 1944-го сильно простудився, ослаб здоров’ям, лікування не було ніякого, і командування відпустило солдата додому підлікуватися. З Башкирії добратися було непросто: їхав попутками, на підніжках санітарних поїздів, але гріла думка про дім, про те, що вдома відчує покращення у здоров’ї. Упродовж тижня  мати лікувала своїми засобами: гарячий відвар  з гілок бузини (про цукор нічого було й говорити) та тепла піч. На далеку і тяжку дорогу з Башкирії додому витратив Григорій Данилович три тижні, тому із запланованого  йому місяця він пробув удома лише тиждень і пішов  до Лебединського військкомату стати на облік як військовозобов’язаний, і в той же день був направлений до Дніпропетровська для подальшої служби, навіть не навідавшись до своєї домівки, щоб попрощатися з рідними. Подальший шлях військової служби тривав у Західній Україні, на Закарпатті. Зв’язок забезпечував доведення інформації до військових частин, до місць, де проходили бої, тому телефонним з’єднанням приділяли особливу увагу, до чого був залучений і Григорій Данилович. На його долю випало прокладати телефонні лінії, і виконували цю важливу роботу, незважаючи на звуки пострілів, на холодну чи дощову погоду, та ще й охороняли цілодобово урядову лінію зв’язку.

Власна стратегія  Григорія Даниловича все життя полягала в тому, що необхідно бути там, де ти потрібний. То ж і довелося затриматися на військовій службі аж до грудня 1950-го. Додому повернувся  із заслуженою нагородою – медаллю «За перемогу», а пізніше його прізвище було занесене до списків учасників бойових дій.

Демобілізувавшись, розпочав дядя Гриша будувати власне циві­ль­не життя і приступив відразу до роботи в тваринництві, яке надовго стало його відповідальною колективною працею. У 1952 році він одружився з Уляною Гляненко із Кам’яного, яка на той час працювала на розробці торфовища у Боровеньці, а пізніше – у Будилці. Як мовиться в українських казках: стали вони жити-поживати… Але ж сім’я велика, всі дорослі: батько  й мати, Григорій з Уляною, молодші сестра Марія та брат Володимир. Невеличка хата-топтанка ледве поміщала шість чоловік, працездатних і трудолюбивих,  у маленькій печі тулилися горщики та чавунчики, в яких на весь день варилися страви. А навпроти їхнього подвір’я проживала на той час одинока старенька Оксана Бузинна, якою і опікувалася небайдужа сім’я Яковенків. Зранку батько загляне на її подвір’я, принесе їсти бабусі, а вдень та ввечері молодші члени сім’ї приглянуть за нею. Та так і до останнього дня турбувалися про бабу Оксану і по-людськи поховали одиноку нещасницю. А з часом розпочали Григорій і Уляна зводити власний будинок на садибі покійної, щоб мати власний куток. А будувала свій дім моя рідня власними силами. Приглядів дядя Гриша дерев’яну хату в с. Барабашівка, купив її, розібрав на місці, взимку перевіз биками в розібраному вигляді на своє подвір’я та й по весні почали  складати її з батьком. Що тільки не вигадували. Наприклад, щоб розпустити спиляного осокора на будівельні потреби, копали яму, глибшу людського зросту, клали дерево впоперек, Григорій  знаходився в ямі, його батько Данило  – вгорі і пиляли те дерево до сьомого поту. То ж пилка та сокира залишилися для мого дяді Гриші «вірними подругами» на все життя. Дружина дяді Гриші, наша дядина Уляна, рано залишилася сиротою, але до праці була хваткою, охайною,  всьому вміла дати лад: на подвір’ї, на городі, у хаті. А що вже як прикрасить власно вишитими рушниками та картинами оселю перед святом, то ніби в музеї народної вишивки знаходишся! І все в неї до ладу, до смаку. Пиріжки і булки з рук і печі дядини були особливо запашні, пишні і смачні. За цю кухарсько-пекарську майстерність дядину  запрошували готувати на весілля, ювілеї, поминки, її короваї прикрашали весільні столи, районні фестивалі. А ще дядина Уляна була велика майстриня у виконанні української пісні. Бувало, сама співала і плакала, і слухачі не стримували сльози, адже зміст пісень був то веселим, то життєво-тужливим, як жіноча доля. Тільки не дав Бог діток моїм рідним.

То ж є про що сьогодні згадувати дяді Гриші. «Чому сумуєте?», – запитую. «А знаєш, що сьо­годні за день? - чую у відповідь. – Оце б у нас був холодець, Уляна пекла б пиріжки, смажила б котлети, бо храм у нас у селі на Миколая, гості приїжджали з Кам’яного, з Будилки, з Лебедина…», – і непрохані сльози дідуся мене також змушують боляче переживати його сьогоднішню слабкість, безпомічність, але пам’ять міцно тримає і хороше, і тяжке з про­­житого життя. Односельці згадують, який працьовитий був Григорій Данилович, яку від­повідальну ділянку роботи у тваринництві він­ виконував, скільки скирт колгоспної соломи склав, скільки гектарів сіна викосив власними руками, скільком сім’ям допоміг заготовля­ти паливо на зиму, будувати житло і нікому не відмовив. Всюди потрібні були натруджені ру­ки дяді Гриші, які стали з роками неслухняними і навіть шматок хліба тримають невпевнено.

Добра людина не повинна залишатися на самоті.  Двічі на тиждень до ньо­го навідується відповідальний со­ціаль­ний працівник Інна. Відчутну допомогу надає Віктор Видюк, який потоваришував з Григорієм Даниловичем, коли ще той мешкав у селі, та так і не переривають дружні стосунки. Віктор поголить дідуся вчасно, влаштує йому банний день, закине старенькому овочі і фрукти, зміряє тиск, придбає ліки,  пролікує по потребі, адже він надає хворим екстрену медичну допомогу як працівник відповідної служби. Провідує дядю Гришу і племінниця Валя, моя сестра, передає йому сільських гостинців із саду-городу. Не забуває також Галя Гляненко племінниця покійної його дружини Уляни Михайлівни. Звичайно, звузилося коло співрозмовників, відвідувачів, та все-таки кожного дня від­кри­ваємо ми двері дідусевої міської квартири, і він радо зустрічає, мовлячи: «Мені якби й на кожну хвилину хтось приходив». А одного разу повідомив: «Такий хороший був учора день: ти зранку прийшла, в обід Віктор завітав, тоді земляк Леонід Сагайдак заїхав, увечері Валя зателефонувала. Хороший був день». Роки – це той невпинний і не завжди розмірений життєвий шлях, який навчає досвіду, аналізу, висновків. Ось мій дядя має на рахунку свого життя дев’яносто чотири з половиною роки. Але голова його працює, і цікавить його все: чи встигли в селі вчасно засіяти поле, чи вправилися зі збором урожаю в теплі сонячні дні, чи косив трактор з господарства «Агротрейду» бур’ян по вулиці, хто в селі посадив город, чи сливи цього року вродили, чи не хворіють мої діти з онуками і мої сестри. Дуже болісно переживає дідусь, коли хтось із односельців полишає земне життя, співчуває їх рідним. А в день виборів до місцевих рад Григорій Данилович виконав свій громадянський обов’язок, підтримавши до цього діючу владу, констатувавши: «Люди працюють, уміють працювати, то ж нехай продовжують». То ж, тримаймося, дядю Гришо, Вас попереду чекають гарні новини, нові візити, наша підтримка, а Вам нехай здоровиться, щоб наш рід жив довго і слугував позитивним прикладом людяності, працелюбства, поваги до старшого покоління.

Катерина Кобиліна,

позаштатний автор

тижневика «Будьмо разом».

Додати коментар