Стрічка новин
З історії педагогічного : Танцівниці. Світлина кінця 80-х. Фото з архіву Василя Подоляка. 4 листопада - день залізничника україни: 4 листопада своє професійне свято відзначають залізничники. Від їхньої наполегливої праці залежить чітка робота транспортного конвеєра, стабільність Надійний друг і порадник: Коли ти вже давно на заслуженому відпочинку, а ще й доймають різні хвороби, тоді поринаєш у далеке минуле,коли все було У школах Лебедина встановили інтерактивні дошки: Усі без винятку школи Лебедина нещодавно були забезпечені новими мультимедійними інтерактивними дошками та іншою комп’ютерною технікою. Перемога у конкурсі «Перлина-Fest» online: Дар’я Голуб та Ангеліна Трикоз – талановиті сестрички. Вони віддають мистецтву хореографії більшість свого вільного часу. З раннього дитинства є Між нами, сусідами: Валентина якраз заходилася робити ревізію в кухонній шафі, як її гукнув чоловік: – Там тебе Сергіївна кличе. Якась розмова є. Світлини: Розглядаю старі світлини... Скільки їх назбиралося за багато років! Деякі пожовкли від часу і неякісних реактивів. Деякі, наче  витвір мистецтва Дякують за турботу: Загрозливий вірус, з яким нині борються в усіх країнах світу, як зазначають лікарі, найбільш небезпечний для людей похилого віку. Ними Дорогі земляки! Від усієї душі вітаю вас з новим 2021-м роком та різдвом христовим!: Бажаю зустріти святкове дійство з келихами шампанського в руках, у мирі і спокої, в сімейному затишку. Бажаю в новому році Відновлення доріг – питання високої пріоритетності: Стан доріг загального користування на Лебединщині завжди було риторичним питанням. Незадовільна якість доріг – це проблема не останнього року.

– Шановний Владиславе Вікторовичу, у черговий раз Ви відвідали свою малу батьківщину. Що на цей раз покликало Вас у неблизьку дорогу?

–Я дуже люблю приїздити у місто дитинства, юності. Люблю тут бувати будь-якої пори року. Навесні манить наш ліс і мох з зозулиним сном (рослина така). Я її бачив лише в Лебедині. Дуже за цим сумую і дуже люблю. Влітку – річка Псел. Люблю купатися, рибалити і просто відпочити з друзями, близькими людьми. Восени – приваблюють фарби: такої різнобарвної палітри у природі немає ніде. Біля Псла, коли ця палітра віддзеркалюється на поверхні води, – вдвічі гарніше. Навіть взимку люблю відвідувати Лебедин. Таких зим – теж немає ніде. З дитинства залишилися спогади: сосни, великі кучугури снігу. Він чомусь падав завжди вночі. Увечері ляжеш спати – снігу немає. Вранці прокидаєшся – і бачиш на верхівках сосен білі шапки. І батько везе мене у дитсадок на санчатах крізь кучугури снігу. Мороз. Я тепло одягнений, зав’язаний шарфом, по очі. Бачу перед собою лише поли батьківської шинелі і ряд ґудзиків.

Також я радий нашій сьогоднішній зустрічі. Люблю вашу газету. Вона, на мій погляд, найяскравіша і об’єктивна.

– Не так давно в тижневику «Будьмо разом» було інтерв’ю з Вами нашого колеги із Тростянця Павла Зленка, де Ви розповіли про свою родину, в тому числі й про батька. Приємно, що його пам’ятають і згадують добрим словом, хоча пройшло чимало років відтоді, як він працював у військкоматі. Про це свідчать і позитивні відгуки на нашому сайті «Лебединpress». А яку роль відіграли у Вашому житті батьки Віктор Михайлович і Ніна Іванівна (земля їм пухом)?

– По-перше, вони дали мені життя. Прізвище. За що я їм неймовірно вдячний. Базову шкільну освіту. На жаль, батько дуже рано помер. Я був тоді у 8 класі. Це той вік, коли хлопцю, як ніколи, потрібна підтримка батька. Так склалося. І вся ця відповідальність лягла на маму. Ми жили із сестрою і мамою. Нам з сестрою платили невеличку пенсію за батька у розмірі 100 карбованців плюс 100 карбованців маминої зарплатні.

Школу я закінчив у Києві, але базові знання, звичайно, лебединські.

Потім була невдала спроба вступити у військове училище. Іспити у військові заклади освіти були раніше, ніж у цивільні вузи, і я встиг подати документи у Одеський електротехнічний інститут зв’язку. Рік провчився, але я бачив, що мамі дуже важко фінансово. Друга спроба вступити у військове училище була вдалою. І я закінчив Київське вище військове інженерне училище зв’язку.

Отже, основний тягар у вихованні мене в підлітковому віці ліг на маму. Хоча батько був великим прикладом. Сильною особистістю, родом з Далекого Сходу. Зі своїми традиціями. Був мисливцем, любив готувати пельмені. Працював у Лебединському військкоматі начальником другого відділення, яке відповідало за роботу з призовниками. Їздив по всьому району, зустрічався з майбутніми воїнами, їхніми батьками. Тому багато хто його знав і зараз пам’ятають. Якщо в родині якогось солдата траплялась складна ситуація і йому терміново було потрібно приїхати додому, батьки зверталися до нього, і він завжди йшов назустріч. Коли батько працював, був непростий час. Тоді йшла війна в Афганістані. Зрозуміло, що там гинули хлопці, їх привозили сюди у цинкових гробах, і потрібно було спілкуватися з батьками. Так що робота була непроста, але батько справлявся. Тому мені з дитинства хотілося бути військовим, як тато.

 – Будучи депутатом Верховної Ради України, Ви немало зробили корисного для своїх виборців, в тому числі і для лебединців. Але дехто все рівно вважає, що цим Бухарєв, образно кажучи, піарився. Хоча школа №5, що прикрашає центр Лебедина, хіба це піар? А благоустрій колишнього військового містечка, хіба це не для громадян? А топкова у ВПУ лісового господарства, спортивні майданчики у селах району і багато іншого, що було Вами зроблено? Який же це піар? Що Бухарєв після депутатства все із собою забрав? А яка Ваша думка з цього приводу?

– Я Вам скажу відверто, – не ставив за мету піаритися в Лебедині. Не такий маю характер. У мене завжди було велике бажання робити конкретні добрі справи для малої батьківщини. І це не показушність. Я довгий час живу в Києві, але Лебедин для мене – місто дитинства і юності, дуже дороге і має велике значення. Коли вперше після довгої відсутності приїхав сюди, пройшовся місцями, які знав, зайшов у будинок, де ми жили, у дитсадок, у школу, де робила мама, потім у ту – де деякий час навчався. Під час цього візиту земляки розповідали про свої проблеми. Безумовно, вони чекали від мене їх вирішення.

Поділюсь із Вами, як я їх вирішував. Зараз дехто розпо­ві­дає про нібито корупційні схеми і таке інше. Я, працюючи в Києві на високих посадах, спілкуюся з великою кількістю людей. Багато з них – самодостатні, успішні. Є серед них будівельники, видавці, бізнесмени. Я просто знаходив тих, хто міг допомогти у конкретній ситуації. Наприклад, коли у дитсадку, в школі розповіли про недостатню кількість книг, я звернувся до мого знайомого Віктора Смірнова. Він у свій час був начальником курсу у військовому училищі, а зараз займається видавництвом книг. Звернувся до нього і попросив про допомогу. Він не відмовив. І тепер періодично відправляє у школи, дитсадки книги, які виходять у їхньому видавництві.

Коли у п’ятій школі потік дах, я звернувся до друзів-будівельників. Вони погодилися вирішити цю проблему і далі, без мого втручання, займалися цим. Коли мене про щось просять, знаходжу людей, які можуть допомогти. Не розумію, що в цьому поганого? Ще приклад. Є у мене товариш, який займа­ється будівництвом доріг. Родом з Лебединського району. Він допоміг побудувати дорогу у військовому містечку, щоб була, як взірець, якими повинні бути дороги. Щоб переконати, що можна зробити один раз і не латати потім постійно. Минуло уже десять років, і вона стоїть. Те ж саме з утепленням школи і будівництвом спортивних майданчиків. Два роки минуло, майданчики стоять, діти мають можливість займатися спортом у нормальних умовах. Говорять, що я щось вкрав, але це можна легко перевірити. Тепер про усі складності цієї допомоги. У нас в Лебедині, на жаль, є такі люди, які нічого не зробили, але постійно пишуть скарги. В результаті ці фірми і підприємства, які надавали конкретну допомогу, потім тероризували перевірками, блокували на цей період діяльність. Вони дивуються, що у вас там за лебединці, що за нашу допомогу, замість подяки, отримали перевірки. Найцікавіше, що при цьому ніяких порушень не знайшли, а бажання й надалі допомагати нашому місту відбили. Хто не дає піаритися іншим? Будь-ласка, побудуйте хоча б один такий спортивний майданчик, відремонтуйте хоча б один дах, що протікає, – і піартеся!

Є ще один момент. Наш земляк Сергій Васильович Мирний, заради «мого піару», провів у центрі міста безкоштовний Інтернет. І платив за нього три роки. Потім передав усе обладнання на баланс місту. Зараз Інтернету немає, тому що його не оплачують. Усі міста йдуть зараз по шляху проведення безкоштовного Інтернету в парках, скверах. У Лебедині він був одним із перших! І немає через недалекоглядність місцевої влади.

Ще такий випадок. У колишньому військовому містечку жителі деяких будинків попросили відремонтувати дах, що протікав. Цей ремонт спеціалісти оцінили в 1 млн. грн. Я особисто переконав Кабмін виділити ці кошти. На конкретні будинки. Були прописані навіть їх адреси. І ще виділили пів мільйона чи мільйон, вже не пам’ятаю, на ремонт даху в райлікарні. Гроші надійшли одночасно. У лікарні кошти освоїли і дах відремонтували, а інший мільйон, за дахи 5 будинків в колишньому військовому містечку, чомусь у грудні повернувся назад у бюджет. Відмовки були, що завадили в цьому несприятливі погодні умови. Але ж дах на лікарні відремонтували, погода не завадила?

Погодьтеся, я ж не лізу в кишені лебединців, для всього цього не дістаю звідти гроші. У мене землі тут немає, нерухомості, магазинів – теж. Є лише дві могили – брата і бабусі. Єдине, що маю відношення до фестивалів, які вже стали традиційними у селі Підопригори. Звісно, це можна розцінювати, як піар. Але ж знову, ми що продаємо квитки на ці заходи? Ні. А квитки, наприклад, на «Квартал 95» ой, які недешеві!                    

(Закінчення. Початок на 2-ій стор).

– Єдине, що Ви не встигли зробити, це вирішити проблему озера Лебединого. Як Ви гадаєте, сьогоднішня «перлина» все ж таки колись стане справжньою Перлиною з великої літери і без лапок?

– Я вважаю, що загибель озера на совісті діючого міського голови. Було б бажання. Чому не використали земснаряд? Адже завжди так чистили озеро, ще у моєму дитинстві. Щоб зберегти його, потрібно було відкрити джерела, які замулилися. Я не розумію, чим займалася влада п’ять років? Тепер озеро уже мертве.

– Реанімувати його ще можна, як Ви гадаєте?

– Не хочу здатися пустослівним, але думаю, що нічого немає неможливого. В той же час впевнений: сьогоднішня місцева влада на це неспроможна. Це вона, повторюю, винна у «вбивстві» озера.  Адже ми не бачили жодної спроби по його врятуванню. Запустіть земснаряд, нарешті виходьте із лопатами і розчищайте! Повторюю, ніяких спроб не бачили.

Ми спробували запустити малька товстолоба, щоб знищити рослинність. Але це вже не допомогло, бо було пізно. Мені здається, що нова влада повинна зробити якісь кроки, щоб врятувати водойму. Що для цього потрібно? Чітко визначитись, де джерела, відсмоктувати пісок, щоб надати можливість їм вийти назовні. Хоча, говорячи об’єктивно, зниження рівня води на 2 метри спостерігається по всій Україні.

– Владиславе Вікторовичу, де б Ви не працювали раніше, завжди займали активну життєву позицію. І раптом генерал-полковник Бухарєв став радником міністра внутрішніх справ Авакова! Чи не прозаїчна і надто спокійна робота для Вас?

– По-перше, я – людина військова. Свою життєву позицію я не завжди визначаю сам. Тому що місце «в строю і в бою» військовому вка­зує керівництво. У даному випадку таке рі­шення прийняв Президент, Верховний головнокомандуючий. Спочатку він призначив мене на службу зовнішньої розвідки, присвоївши звання генерала-полковника. Потім звільнив із військової служби і направив працювати радником Авакова. Це не моє рішення. Я не цивільна людина, яка може так просто звільнитися з роботи.

Чи потрібно мені відпочивати? Якби я хотів відпочивати, я б з вами сьогодні не розмовляв. Хочу бачити перспективу і себе в перспективі, адже усі військові – кар’єристи. Поки що у мене серце болить за Лебедин. Я не хочу, щоб людина, яка не зуміла дати лад місту, йшла ще на один термін і керувала ще більшою територією. Це моя особиста думка як уродженця Лебедина, його Почесного громадянина.

– До речі, якщо не секрет, яке коло Ваших обов’язків як радника?

– Сьогодні працюю над документами про проведення певних дій оперативними і слідчими підрозділами МВС у рамках документування особливо небезпечних злочинів. Це такий алгоритм дій при боротьбі з торгівлею забороненими предметами.

– Ви працювали при усіх Президентах України. Що можете сказати з цього приводу.

– Це так. Усі вони великі люди, сильні осо­бистості. Усі заслуговують на цю посаду (крім Януковича). Але з усіх мені більш до душі Володимир Зеленський. Я йому вдячний за будівництво доріг, за чесність. Із усіх Прези­ден­тів я його вважаю найкращим.

 – Маючи солідний досвід законотворчої діяльності і роботи на виборчому окрузі, що б Ви порадили нинішньому депутату Верховної Ради Задорожньому?

– По-перше – дослухатися до людей. Всі розпочаті справи до­­­во­дити до кінця – це друге. По-третє – бути чесним. Якщо щось не виходить, або зробив помилку – чесно в цьому зіз­на­тися.

– У Вас добре поставлений голос. Це у зв’язку з тим, що Ви військовий? Чи часом не співаєте?

– Можливо, голос частково вироблений. Співати не дуже вмію. Донька співає набагато краще, її часто запрошують виступати на професійних майданчиках.

– Ви з дружиною давно в шлюбі?

–  Із 1988 року. У нас уже двоє дорослих дітей. Є онук, Максим. Йому чотири роки. Дуже люблю його. Він мене радує. Росте міцним хлопчиком, сильною особистістю. Займається спортом – карате.

І традиційні наші сім бліц-запитань:

– Які три речі найдорожчі у Вашому житті?

– Сім’я. Батьківщина. Присяга.

– Як називає Вас онучок? Дідусь? Дід? Дєдушка?

– Дєда Влад.

– Ваш улюблений колір?

– Волошковий.

– Ви людина віруюча?

– Так.

– Скільки Ви набираєте очок в середньому із трьох пострілів, стріляючи із пістолета по мішені?

– 27.

– Коли Ви останнім часом дарували квіти дружині?

– Вчора. З нагоди Дня вчителя.

– Ваше хобі?

– Завжди!

– Владиславе Вікторовичу, Ваші побажання читачам тижневика «Будьмо разом», жителям Лебединщини.

– Для мене цей край дуже дорогий. Тут закопана моя пуповина, тут могили моїх родичів, тут багато друзів. Я у великому боргу перед цим краєм. І перед людьми, які тут живуть. Вони мені, як колишньому депутату, дали путівку в життя. За знання, які я отримав, вдячний як батькам, так і лебединським вчителям. У період коронавірусу і несприятливої обстановки з онкозахворюваннями хочу всім побажати головного – здоров’я. Щоб ми перестали хоронити хлопців. Хочу, щоб швидше закінчилася війна.

І ще я дуже хочу, щоб у Лебедині на повну потужність запра­цював пологовий будинок. Тому що, як лебединець, як Почесний громадянин міста, з прикрістю констатую той факт, що не пишуть уже у свідоцтвах про народження – м. Лебе­дин.

Хочу, щоб у місті була найсучасніша лікарня. Щоб усі знали, що при потребі завжди вчасно нададуть кваліфіковану допомогу, але щоб як можна рідше в цьому була потреба.

Раніше з оцінкою «4» від Ювеналія Костянтиновича (від ред. викладача математики ЗОШ №5) брали у будь-який вуз усього Радянського Союзу. Хочу, щоб ці освітянські традиції продовжувалися.

Ще бажаю всім – сімейного щастя, весіль, щоб у Пслі не падав рівень води, в озерах щоб теж була вода. Я не уявляю свого дитинства без цього. Без того місточка, з якого я пірнав, рибу ловив, раків. На човні катався.

Зі створенням ОТГ відкриваються нові перспективи. Хочу побажати новоствореній громаді нового керівника із сильними заступниками.

Розмову віч-на-віч із Владиславом Бухарєвим  вів Василь Дацько.

Додати коментар