Стрічка новин
Любов Лєгун: «Саме в культурі я знайшла себе»: Досьє. Любов Лєгун – корінна жителька міста Лебедина. Закінчила міську школу №1, музичну школу, педагогічне училище імені А.С. Макаренка за Непроста доля Клавдії Луківни. Розповідь перша.: Нещодавно, перебираючи домашній архів, мені потрапив до рук давній альбом уже немо­ло­дої, як за студентськими мірками, 37-річної випускниці Лебединського Сумчанин втікав від обсервації з Борисполя: 29 березня в Бориспіль прилетів літак з В’єтнаму, який безкоштовно доставив українців.Їх доставив в’єтнамський бізнесмен Національній поліції - 5 років: 4 липня українські поліцейські відзначають своє професійне свято. Національній поліції України цього дня виповнюється 5 років. Графік прийому громадян керівництвом Лебединського відділення поліції : Графік прийому громадян керівництвом Лебединського відділення поліції Сумського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції в Сумській області Бажаєте позитивних змін? Почніть опановувати нову професією. Можливість поруч!: Сумський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості відзначає десятиріччя свого існування. Центр готує кадри за 12 робітничими спеціальностями. Провели рейд: Працівники Лебединського районного сектора Уп­рав­ління ДСНС України в Сумській області, спільно з пра­цівниками Лебединського держлісгоспу, Поліцейські викрили у шахрайстві жителя Лебединщини: Більш ніж п‘ять тисяч гривень збитку спричинив чоловік своїй сусідці, видуривши у неї спочатку мобільний телефон, а потім гроші. Відно­вив свою роботу вокзал станції Лебединська: 1 червня 2020 року, відно­вив свою роботу вокзал станції Лебединська. Приміські каси починають свою роботу з 4:30. Боржників залишать без пільг: У Сумській області заборгували за послугу розподілу газу 21,1 тис домогос­подарств – споживачів пільгових категорій. Це ставить під загрозу отримання

…Стою біля розваленої будівлі,  що нагадує колишнє місце культурних подій, тобто клуб, на своїй маленькій батьківщині на центральному перехресті  вулиць,

з якого прямують наїжджені дороги в чотирьох напрямках: одна веде в’юнкою стрічкою поміж густих кущів до широкого і глибокого ставка з майже сторічними вербами,  навколо якого  щодня проводять своє дозвілля рибалки звідусіль; друга – до вулиці, де видніється із зарослів так звана будівля колишнього магазину; третя виведе на широкий шлях, що зв’язує мій Зелений Гай з селом Боброве, а отже, це дорога вліво – в Лебедин, вправо – до сільської ради,  центральної садиби колишнього колгоспу «Дружба» –  Кам’яного; четверта дорога –  розбита асфальтівка моєї рідної вулиці Зеленої, що веде до колишньої ферми.  Щоразу бачу, як ніби  зеленим вінком сходяться верхівки старезних дерев у кінці колись, як мені і сьогодні здається,  найвеселішої  вулиці, бо в кожній хаті підростали помічники – двоє-троє дітей. Удень ми всі були зайняті: пасли власних корів, гусей та качок, працювали по можливості на колгоспних ланах, допомагали батькам у дворі, на городі, бо вони допізна працювали на полі та фермах і поверталися додому пізно ввечері. А коли в обідню пору влітку всі юні мешканці села збиралися на обов’язкове купання у ставку, то вже стільки галасу було від щастя відпочити і освіжитися прохолодою!

Варвара Харитонівна сьогодні

…Отак стою я на тому перехресті, пригадую по прізвищах усіх односельців, згадую незабутнє, радісне і не зовсім. По лівому боці вулиці мешкали біля самого клубу Ханенки, далі – Приходьки, Цебри, Дудники, Дікунови, Тертишні… По правому боці – Олійники (пізніше стали Деменки), Лободи (пізніше Олійник), Яковенки (моя сім’я), Гузєви (пізніше Смаги), Бобки (потім Лук’янови, Поповичі), Приходьки, Тонкошкури… Зупинилась, закралась думка: а як же вони тепер, Тонкошкури? Знаю, що дочки Петра Артемовича і Варвари Харитонівни живуть у Лебедині, уже на заслуженому відпочинку. Я ж з Вірою упродовж 10 років навчалась у школі: у початковій Петрівській (до 1961 року с. Зелений Гай носило назву хутора Петровського), у 8-річній Пристайлівській і середній Кам’янській). А як склалася доля їхньої матері Варвари Харитонівни? Адже зеленогаївська зозуля постаралася, накувавши їй, слава Богу, 94 з половиною роки. То ж запланувала собі провідати бабусю, знаючи що вона проживає разом з дочкою Любою в Лебедині.

Чи впізнала мене бабуся? Так, коли розговорилися, вона мене признала, згадала моїх батьків Григорія Панасовича і Олександру Миколаївну, моїх сестер Ніну і Валентину, знає, що вони живуть одна в Чернігові, а старша Ніна в Росіі, у м. Орел. Й інші земляки спадають моїй співбесідниці на думку, хоче почути новини про них. Та мене більше цікавив життєвий шлях Варвари Харитонівни, тож і поринули ми в людську біографію, яка розпочалася 12.12.1925 року в с. Боброве. Батьки нашої героїні, Дудники Харитон Іванович і Оксана Іванівна, мали трьох дітей. Крім Варвари ще підростали Єфросинія і Денис, (нині покійні). У сім’ї праця була на першому місці, в цьому й полягало виховання дітей, що  пронесли по своєму життю і діти, й онуки. Люди праці завжди красиві, шановані, у них завжди порядок вдома, на городі, у дворі і біля двору, пофарбовані надвірні будівлі, охайний одяг. Такою є для мене сім’я Тонкошкурів. Тож відповідальність і прищеплена любов до будь-якої роботи самі собою керували не завжди легким життям Варвари Харитонівни. ЇЇ дитинство  віддзеркалювалось у таких же хлопчаках і дівчатках. Батько Харитон Іванович служив у Морфлоті в Батумі, мати хворіла, утримуючи з горем пополам трьох дітей, сяке-таке господарство. Про щоденні труднощі у свої дванадцять років написала Варвара батькові у листі, і командування зваживши на зміст дитячої писанини, надало батькові  відпустку на 10 діб з дорогою. Радощам родини не було меж. Батько встиг за короткий час привезти для сім’ї дві гарби соломи, намолов борошна, привів ветлікаря до хворої корови – все поробив і поїхав дослужувати. Про свої переживання за сім’єю Харитон Іванович написав вірша, а дочка Варвара вивчила його і до цих пір декламує з болем у душі, бо пронизаний він  любов’ю, теплом і турботою про дітей, дружину.

Навчання Варвари  в школі межувало з домашньою роботою, потім навчання у Будилці в ФЗУ, звідки була направлена до Курського спиртотресту Соломенського спиртозаводу. Проводжав її в дорогу батько підводою. Разом з Варварою їхали на роботу також Віра Дремлюга з Дремлюгів і Олександра Устян із Михайлівки. Працювали дівчата після приїзду на завод недовго, оскільки жорстокий 41-ий змінив мільйони людських долей. По динаміку оповістили про обов’язкове прибуття всіх працюючих на заводське подвір’я і звідти  молодих робітниць відправили машиною до Челябинського спиртотресту разом з директором заводу. Пригадує оповідачка, що в час їхнього слідування почали падати бомби із ворожих літаків, тоді всі злазили з машини і ховалися по кущах. Переночували в м.Курську в  бригадній хаті, добрі люди нагодували нічівників картоплею в мундирах з огірками, а ранком вирушили на відкритій платформі поїздом до станції Комаричі. Ішов сильний дощ і майбутнім робітницям видали по метру клейонки від негоди. Директору дівчата були не потрібні, він втік, рятуючи власне життя. Безпомічні юні робітниці залишилися без керівника, будь-якого супроводу, в тяжкому розпачі.  Місцеві зжалілися,  розібрали дівчат по хатах, і ті почали  допомагати своїм новим господарям: копали городи, приглядали за малими дітьми,  так і не потрапивши на роботу до спиртозаводу.

Варвара Харитонівна в роки перебування у Німеччині

Наступна сторінка біографії Варвари Харитонівни – Німеччина. Хитаючи головою, розповідає бабуся, як із Челябинської області в грудні 1941 року добиралася додому пішки  у холодній взувачці, обмотуючи ноги шматтям. Розповідаючи це, бабуся натягує на слабкі старечі коліна спідничину, певно, здається їй, що своя одежина захистить від тієї негоди, яку довелося пережити.

У цей період війни відправляли українську молодь до Німеччини примусово.  15.06.1943 року подібний етап слідував з Лебедина через Конотоп до німецького  табору Дахау. Разом із Варварою була односельчанка Катерина Пугач. Дівчата назвалися сестрами з тією метою,  щоб бути разом. Поселили їх  у м. Мітенвальді в готелі «Росенгоф», де проживало чимало хворих німецьких дітей. Хазяїна звали Ганс Людвіг, але він невдовзі помер, і керувала всім його дружина. Українські дівчата виконували різні чорнові роботи, як говорить бабуся Варя: корів доїли, варили, прибирали, дітей доглядали, спали у підвалі у відведеній кімнаті, на харчування не скаржилися. У 1945 році 18-річною повернулася Варвара додому, про що свідчить довідка із товариства Червоного Хреста. Два роки поневірянь у Німеччині заклали тяжку тугу за домівкою, рідною сім’єю, земляками. Снилися зеленогаївці, рідна хата, хотілося в одну мить опинитися вдома і більше ніколи нікуди не виїжджати. Так і сталося.

По приїзду додому працювала Варвара в магазині. Приймала молоко з приватних господарств. А потім було заміжжя з Петром Артемовичем, який у 1947 році повернувся додому після двох воєн – фінської і Другої світової. Стрункий,  високий на зріст хлопець відзначався серйозністю, працьовитістю, умілими руками, тож батьки Варвари дали згоду на одруження, хоч і був Петро старшим. У повоєнні роки працював у колгоспі водієм, потім освоїв теслярську справу, та так і не розлучався з дерев’яною скринькою, що містила в собі необхідні інструменти здібного теслі. Шлюбний вік Петра і Варвари Тонкошкурів складає 43 роки – більше чотирьох десятиліть взаємоповаги, працелюбства, шанобливого ставлення до старших, виховання власних дітей у праці.

З особливою іскоркою в очах пригадує Варвара Харитонівна роботу в рільничій бригаді місцевого колгоспу по вирощуванню овочів, картоплі і буряків. Не один рік вона очолювала ланку трудівниць бурякової плантації, а, отже, мала додаткові обов’язки: раніше за всіх вийти в поле, організувати безперебійний вивіз вирощених коренеплодів, нагодувати лебединського водія та запросити в сім’ю на ночівлю, щоб на другий день раненько завантажити з подругами «по бурячному цеху» машину. Незмінним помічником-водієм разом зі своїм ГАЗоном був Леонід Коркін, порядний чоловік, який умів цінувати сільськогосподарську працю. А правління колгоспу імені Шверніка (пізніше «Шлях Леніна», «Дружба») цінувало сумлінну працю Варвари Харитонівни. Вона була неодноразово відзначена преміями до державних свят. Та й тепер у її кімнаті стіл застелений преміальною скатертиною, яку бабуся гладить натрудженими долонями і згадує минуле то з гіркотою, то з теплом. Зараз тільки б пожити під опікою дочки Люби, яка створила  у окремій кімнаті цілковитий затишок для мами, та здоров’я полишає мою землячку, тільки по квартирі може пройтись з допомогою подружок-палиць. Запитую нашу героїню цієї розповіді: «Як же Вам, шановна, вдалося зберегти у пам’яті всі деталі дитинства, юності та й дорослого життя?». У відповідь чую: «А у мене все Люба записала». І це дійсно так. Повчитись є чому у Любові Петрівни, адже вона зібрала багатий історико-біографічний  матеріал своєї родини. Тут є детальний опис розповідей матері із її непростого  життя, довідка із товариства  Червоного Хреста про повернення Варвари Харитонівни із Німеччини, документи із Сумського обласного партархіву, на основі якого була складена Книга Пам’яті, до якої вписано прізвище Любиного діда Харитона Івановича. Має  місце у сімейній добірці «Акт злодеяния немецко-фашистских захватчиков  на территории села Боброво от 17.10.1943 г.», хоч насправді сільські поліцаї зробили донос на своїх односельців, що й призвело до страти близько десяти чоловік, в тому числі й діда Харитона, як значиться у документі «...«за радушную встречу бойцов Красной Армии», чимало світлин-свідків із колгоспного життя земляків. Цінним є родинне дерево, оформлене руками, душею і вдячним серцем Люби, виготовлений нею план-ескіз села Зелений Гай. Яка ж ти молодець, подруго! У тебе ж не менше домашніх турбот, ніж у всіх інших, бо й дочку Оксану сама ростила, залишившись рано вдовою, і про онучку Анастасію постійно дбаєш, і в соцмережах не забуваєш привітати земляків зі святами, доглядаєш за власним городом, кроликами. Дійсно, що праця виховала тебе такою, тому і  встигаєш усьому дати лад.

Не залишає без уваги бабусю і родина дочки Віри. Сама Віра провідує маму,  її син Олександр. А не так давно Вірина дочка Олена завітала з Росії уже зі своєю дочкою Анею і також навідалися з гостинцями до бабусі та прабабусі Варвари. З гіркотою в душі згадує вона покійного зятя Миколу Ярошенка, відомого співака не лише на Лебединщині, який часто приїздив у село, коли теща там проживала, допомагав їй по господарству.

Ось так продовжується родинна біографія Тонкошкурів із вулиці Зеленої села Зелений Гай. Я щиро дякую Варварі Харитонівні за її врівноваженість, радість тепло зустрічати односельців, всі привіти, які вона встигла мною передати своїм землякам, кого ми згадали під час бесіди. Радуйте, бабусю, своїм буттям власну родину і всіх, хто Вас пам’ятає. Не будемо втрачати надії на майбутні зустрічі.

Катерина Кобиліна,

позаштатний автор

тижневика «Будьмо разом».

Додати коментар