Стрічка новин
Педагогічна стежина довжиною в століття: Саме так. А починалася вона десь у 20-х роках минулого століття, коли молода радянська країна (як кажуть, з пісні слова У місті на День Незалежності України відкрили меморіал “МІГ-29”: В Лебедині пройшов урочистий мітинг присвячений одразу двом світлим подіям. Однією з них є відзначення дня, «Школьные годы чудесные...»: Як швидко йде час. Не встигли ми озирнутися, як минула половина життя. Усі уже дорослі, підросли діти, дехто дочекався онуків. 102: що трапилось? з 29 червня по 5 липня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 126 заяв та повідомлень громадян, з них 9 на момент реєстра­ції Просимо відгукнутися: До редакції тижневика звертаються наші читачі, жителі Лебедина, які позитивно  відгу­куються, про меморіальний комплекс по вул. Сумській, музей просто неба, Звернення президента України Володимира Зеленського: Дорогі українці! Відсьогодні я буду максимально часто інформувати вас про актуальну ситуацію щодо протидії коронавірусу. Станом на 16 Борги за землю доведеться повертати: Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється відповідно до закону. Ми – маленькі козачата: Для українців свято Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва і День захисника України – свята, які сим­во­лізують зв’язок поколінь і Під вітрилами любові: Погожий жовтневий день видався напрочуд сонячним, теплим. У альтанці, на своєму подвір’ї, зібралася багатодітна сім’я В’ячеслава та Ірини Губеня. 102: що трапилось? з 23 по 29 березня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відді­лен­ня поліції надійшло 122 заяви та повідомлення громадян, з них 11 на

Віч-на-віч із Олександром Борисенком нашим земляком – математиком, членом-кореспондентом  Національної академії наук України,

доктором фізико-математичних наук, професором, лауреатом премій імені А.М. Крилова, О.В. Погорєлова НАН України, Державної премії України в галузі науки і техніки, кавалером ордена «За заслуги»  III ступеня, нагороджений Почесним знаком Національної академії наук України «За виховання наукової зміни»

– Тепер перейдемо до більш серйозних питань, професоре Борисенку. Те, чим Ви займаєтеся в науці для, так би мовити,  пересічного громадянина, важко зрозуміти. Як відомо, в інших науках деякі вислови і поняття ще можна, образно кажучи, «пояснити на пальцях». А в фізико-математичних таке можливо? Наприклад, чи можна розшифрувати дохідливо те, чим Ви, крім іншого, займаєтеся – «геометрія грассманового відображення підмноговидів у евклідовому просторі»?

– Я не буду розповідати про науку «на пальцях». І ось чому. Якось 26 лютого мене попросили розповісти на телебаченні про геометрію Лобачевського. Справа в тому, що якраз 26 лютого, але 1826 року, М.І.Лобачевський на Вченій Раді Казанського університету перший раз доповідав про нову геометрію.

Ведучі – випускники Харківського авіаційного інституту – попросили мене розповісти про геометрію Лобачевського «на пальцях», як це роблять фізики. Я відповів, що спочатку я повинен ввести всі визначення, а вже потім розповісти по суті. Після закінчення виступу, збираючи папери, я сказав: «Ну, хлопці, я вам все розповів». Ведучі почали заперечувати, тоді я знову більш рішучим тоном повторив цю ж фразу і додав: «а те, що ви не зрозуміли – це ваша проблема». Мій виступ був у прямому ефірі (я цього не знав), і все відразу ж пішло до телеглядача. Це виявилося ізюминкою мого виступу. Так що не все в математиці можна пояснити «на пальцях».

Але в мене є 2 науково-популярні лекції в youtube.Їх координати: «Проблема Пуанкаре та Григорій Перельман» https://youtu.be/whKnnnmizno, «Алексей Васильевич Погорелов» https://youtu.be/FOn6FD7yPkQ.

– Розкажіть, хоча б трішки, про свою сім’ю. Хтось пов’язав своє життя, як Ви, з наукою?

– Дружина, Роза Павлівна, теж закінчила механіко-математичний факультет ХНУ. Але вона була не науковцем, а викладала математику у вузі.

Син Олексій, навчаючись у школі, постійно був Всесоюзним олімпіадником, займаючи перші та другі місця із математики. Потім закінчив із відзнакою механіко-математичний факультет МДУ, аспірантуру і захистив дисертацію. Це були, так би мовити, лихі 90-і роки. Я в цей період, образно кажучи, був 15-доларовим професором (тоді більше не платили), а він звик за вісім років до Москви. Але науковцем так і не став. Пішов у бізнес. В той час та й сьогодні наукою молодим людям важко прожити, побудувати житло, виховувати дітей.

Дочка Наташа закінчила економічний факультет по спеціальності «Фінанси і кредит». Зараз живе і працює у Сполучених Штатах Америки. Має сім’ю.

– Ви побували у різних країнах. Яка з них особливо запам’яталася?

– Перший раз за кордоном я побував лише в 45 років на науковій конференції. А спілкуватися із колегами потрібно із молодого віку. Та й, відверто кажучи, в Радянському Союзі практично не займалися у науці тим, чим займався я. А більше всього я був в Іспанії, яка найбільше запам`яталася. Крім цього, рік провів у Бразилії: наукові конференції, симпозіуми тощо.

– Ви й сьогодні не забуваєте про спорт. Цікаво, скільки кілометрів пропливаєте, чи проходите пішки?

– Відверто кажучи, я спортом ніколи не зай­мався, в основному – фізкультурою. Люблю лижі, велосипед, великий теніс. У цьому році  на велосипеді вже наїздив більш ніж тисячу кілометрів. Щоб займатися математикою, ще раз наголошую, треба бути витривалим.

– Ви практикуєте приїжджати велосипедом із Харкова в Лебедин. Цього разу теж приїхали?

– Так.

– Чи були якісь пригоди у Вас у тих подорожах?

– Звичайно. Недарма кажуть, що навіть вдома, коли спиш, можна впасти з ліжка. А в походах не раз топився, крали велосипед із грошима, документами, залишили лише у велошортах, були інші оказії…

– Як відомо, знамениті люди завжди щось гублять. Чи було таке з Вами?

– Від цього ніхто не застрахований. Адже неуважність – не ознака розуму, а риса характеру.

– А тепер, Олександре Андрійовичу, традиційні 7 бліц-запитань:

– Коли Ви останній раз дарували дружині квіти?

– Букети-«віники» я не практикую, а дарую квіти в горщиках, щоб довго стояли. Останній раз це було на день народження Рози Павлівни.

– Ваш улюблений колір?

– Зелений.

– Що Вам більше подобається, борщ, чи юшка із риби (уха)?

– Борщ приївся в дитинстві, коли його їли три рази в день. Крім того, борщ із свинячими реберцями за станом здоров’я вже їсти не можна. А юшка рідко попадає.

– Яку страву Ви любите самі готувати?

– Крім чаю, більш нічого.

– Якби Вам запропонували полетіти на Марс, які три речі Ви взяли б із собою?

– Боюсь, що у свої 74 я туди не доковиляю.

– Ваше хобі?

– Під час коронавірусу нас усіх на три дні   відправили у відпустку за власний рахунок. Але я продовжував займатися математикою. Тому хобі – це те, чим  займаєшся, не отримуючи за це заробітної плати.

– Яку пору року найбільше любите?

– Україна прекрасна тим, що в ній чітко проявляються всі пори року, на відміну, наприклад, від Іспанії. І всі вони прекрасні. Шкода, що останнім часом зима – не зима.

– І на завершення нашої розмови, Олександре Андрійовичу, Ваші побажання землякам-лебединцям, читачам тижневика «Будьмо разом»?

– Дайте, будь ласка, папір і ручку, я краще ці побажання напишу:

Віч-на-віч із Олександром Борисенком

спілкувався Василь ДАЦЬКО.– Олександре Андрійовичу! В травні цього року Вам виповнилось 74!  Попереду ще чимало творчих задумів, позаду – досить насичений життєвий шлях: науковий співробітник, викладач, доцент, завідуючий кафедрою, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент Національної Академії наук України. Але подумки повернімося в далеке Ваше минуле: дитинство, юність, школа… Хто заклав Вам любов до точних наук: Господь Бог, батьки,  чи вчителі?

– Дитинство, юність, школа… Я був дев`ятою дитиною у багатодітній родині. Інколи жартую: є діти війни, а я був дитиною Перемоги, адже батько, Андрій Трохимович, повернувся із фронту, і через 9 місяців появився я. Батьки були малограмотні: тато закінчив 3 класи церковно-приходської школи, а мама – 1 клас.

Але мама, Параска Пилипівна, швидко рахувала в умі (особливо гроші) і любила онукам давати задачку: «Вівці – по копійці, корові – по гривенику. Скільки буде?» Забігаючи наперед, скажу, що в сім`ї ніхто з дітей не отримав вищої освіти, лише одна сестра закінчила десятилітку. Не до навчання тоді було… Адже батько, після повернення з війни, весь час хворів і помер, коли я закінчив перший клас, у 1954 році. А на руках у матері було ще три школярі. У скрутні післявоєнні роки, коли не було достатньо ні хліба, ні до хліба, я із п`яти років пас корову. Пам`ятаю такий випадок. В кінці 90-х минулого століття йшов  по вулиці Будильській у Лебедині. Біля хвіртки свого будинку стоїть жінка, років на двадцять старша за мене. Чую: «Здрастуй, Саша. Ти мене не впізнаєш? Ми разом з тобою колись корів пасли». Десятки років пройшли, а дитинство не забувається… Адже і ялинові шишки із малолітства збирали, і яблука, і на цегельному  заводі, що був на Сумській, працював. Автобусів і маршруток, як зараз, тоді і в помині не було, пішки – на роботу і з роботи, а зміна була із 6-ої до 14-ої. Після цього ще й на озеро Лебедине хотілося збігати. До речі, у моїй трудовій книжці значиться 1961 рік, якраз цегельний завод. Оцінюючи все це через призму прожитих років, я переконаний, що якраз трудова закалка була найкращою підготовкою до майбутніх життєвих випробувань.

– Як були справи із навчанням?

– У початковій школі мав відмінні оцінки, а десь із 5-го класу став, так би мовити, «вуличним хлопчиком» із Боднівки. На той час це вважався найбідніший район у Лебедині. Тому моя поведінка в школі бажала бути набагато кращою. А ось книги читати любив. Був записаний як читач майже в усі бібліотеки Лебедина, починаючи із фабрики пластмасової фурнітури. А навчався непогано. У випускному 8 класі мав лише дві четвірки з української та російської мови. Школу закінчив зі срібною медаллю.

– А вчителів із міської школи №1, у якій Ви у свій час навчалися, пам’ятаєте?

– Із 5 по 11 клас учителем математики в мене була Катерина Михайлівна Кіяшко. Вимоглива, справедлива і шкільний курс викладала добротно. Її за це поважали навіть двієчники. Дякуючи їй, коли вступив до університету,  першу сесію здав на «відмінно» на місяць раніше. Хоча вступати на механіко-математичний факультет наміру не мав. А сталося ось що. Серед одинадцятикласників вперше проводилася районна математична олімпіада, участь у якій брав і я. Члени комісії вирішили, і це була правда, що окремі учасники олімпіади списали рішення конкурсних задач. Під цю «розборку» потрапив і я, хоча завдання виконав самостійно. Організатори олімпіади нас дискваліфікували. Це було несправедливо, і я принципово подав документи для вступу на механіко-математичний факультет Харківського державного університету ім. О.М.Горького (нині – В.Н. Каразіна), щоб довести свою правоту. І доводжу це вже більш ніж піввіку. Так що і невдачі загартовують характер, якщо ти докладаєш всіх зусиль, щоб їх перебороти. І як показало життя, якраз це і допомогло мені знайти справжнє покликання, яке відповідає моїм природнім здібностям.

Великий вплив на мене також мала вчитель російської мови Раїса Георгіївна Кисельова. Вона прекрасно володіла російською мовою, цікавилася новинками, передплачувала купу газет та журналів. І ми, учні, із захопленням їх читали. Наприклад, роман «Один день Івана Денисовича» А.І. Солженіцина я прочитав відразу ж після публікації у 1962 році.

Учитель історії Микола Васильович Кузьменко організував перший в Україні шкільний музей ім. В.І. Леніна, за що одержав орден Трудового Червоного Прапора. До речі, в цьому музеї я був екскурсоводом. Користь від цього була та, що я навчився виступати перед аудиторією, самостійно готував конспекти, знаходив необхідну літературу. Дякуючи цьому, і сьогодні пишу науково-популярні статті, виступаю із лекціями перед школярами, студентами.

В шкільні роки в мене не було спортивних досягнень. Більше того, був найменшим на зріст у класі. Але вчитель фізкультури Євген Герасимович Лісов не відлучав мене від спорту. Одного разу я навіть зайняв третє місце на районних змаганнях школярів із лижних гонок. Дякуючи Євгену Герасимовичу, любов до фізичної культури збереглась у мене на все життя. Щоб професійно займатися математикою і отримувати хороші математичні результати, треба мати міцне здоров’я. Хоча це важливо в будь-якій справі.

У тій школі, школі мого дитинства і юності, нас на уроках фізкультури навчали стрибати в довжину, висоту, штовхати ядро, правильно виконувати завдання на гімнастичних снарядах тощо.

Зараз же, коли я проходжу через шкільне подвір’я, бачу, як стоять групками школярі і разом з ними вчитель. Це називається «уроком фізкультури». Запитуєте, яке моє найбільше досягнення в спорті? Це подорож на велосипеді по Паміру на висоті до 5 тис. метрів. Проїхали ми 1200 км (в деяких місцях велосипед їхав на нас). За 24 дні при цій подорожі було втрачено 12 кг ваги тіла. Але це вже було у 30-річному віці.

– Олександре Андрійовичу, в цьому році у ЗОШ №1 16 випускників. Порадьте їм, як стати успішною людиною?

– Радити та ще в цій справі – справа невдячна. Адже у різних поколінь – різні труднощі і різні ідеали. Але з моєї точки зору, дві умови правильні для всіх часів. Перше. Необхідно самому визначитися, в чому у тебе найбільші здібності. Удосконалювати їх і докласти всіх зусиль для реалізації. Це великий труд. Друге. Щоб успішно реалізувати себе в житті, потрібне міцне здоров’я. Для цього необхідно регулярно займатися фізичною культурою в будь-якому віці, переборюючи лінь і людські слабкості.

– Ті, хто Вас добре знають, кажуть, що Ви людина з гумором. Це, мабуть, від природи. Не пам’ятаєте смішної ситуації зі шкільних років? До речі, Ви і зараз жартуєте, незалежно від чинів, рангів, посад? Розкажіть, будь ласка, які з них (жарти) найбільше запам’яталися.

– Жарти – це імпровізація. Тому я не запам’ятовую свої жарти, інакше нові не будуть з’являтися. Але пам’ятаю деякі нестандартні ситуації.  Була велика Вчена Рада університету, один декан аж занадто розхвалював ректора. Тому я при виступі декана, в момент паузи, запитав: «А зараз Ви вчитеся у ректора, як бути ректором?» Він закрутився, як в’юн на сковорідці, почав виправдовуватися. Все це викликало сміх на Раді. Підлабузництво було достойно покарано.

Мама Параска Пилипівна. Під час підіймання на вершину в Піренеях (Іспанія).

Олександр Борисенко одержує від Віктора Ющенка Державну премію в галузі науки і техніки (2005 рік).

Додати коментар