Стрічка новин
Старий вовк (бувальщина): Пам’ятаю, льотчики Лебединського військового містечка не тільки добре літали, а й добре стріляли. Десь під Рябушками взимку вони вбили вовка. Просто анекдот: Зустрілися двоє знайомих. Один з них говорить: – Мені в цьому році виповнилося вісімдесят. А скільки тобі років? Сумчанин втікав від обсервації з Борисполя: 29 березня в Бориспіль прилетів літак з В’єтнаму, який безкоштовно доставив українців.Їх доставив в’єтнамський бізнесмен Вогнеборці ліквідували загоряння літньої кухні: 16 червня о 09 годині 24 хвилини, на пункт зв’язку 18 ДПРЧ Управління ДСНС України в Сумській області надійшло телефонне Шановні жителі міста Лебедина та району!: У зв’язку з карантином, відповідно до статей 29, 30, 32 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та постанови Станом на 24 вересня 2020 року на Сумщині 3352 випадки захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 72 осіб (Суми - 54, Ромни - 2, Лебедин - 3, Білопільський р-н - Скільки ніг у свині?: Ви коли-небудь кололи кабанця в своєму господарстві? Ні? Ага, кололи. Значить, ситуація вам знайома. Тут «господарюють» бур’яни: Вулиця Шевська (кол. Антонова) – поряд із центром нашого міста. Радують погляд ошатні будиночки, нові су­час­ні паркани. А от біля Коли п’яному море по шию: В народі кажуть, що п’яному море по коліна. А я хочу розповісти, коли п’яному море може бути і по шию. На Сумщині більше 300 роботодавців отримують виплати з часткового безробіття під час карантину: Про це повідомив директор Сумського обласного центру зайнятості Володимир Підлісний. «На сьогодні в Сумській області більше тисячі роботодавців

Я так і знала, що й цього разу мене не дуже приязно зустрічатиме на при­вітному, витоптаному без утоми гусячими лапами подвір’ї Євдокії Федорівни Ходорової

гордовитий гусак зі своїм «гаремом» – трьома більш спокійними гусинями, ніж їх­ній охоронець-гелготун. Кругленький, руденький Джек - той ні: подав дзвіночок гос­подині про появу небажаного  для нього чергового візи­те­ра, виконав ввірену лише йо­му роль і вже сумирніше  ви­ляє куцим хвостиком, ніби на­ма­гається дослухатися до розмов, що відбуваються у його присутності. А розмови ці про все: занедбане здоров’я, несприятливу погоду, запізнілу розсаду у парнику, пустоцвіт на огірковій ділянці, приїзд родичів, порядок на цвинтарі, майбутню зустріч односельців, політику в доступній формі, небажаний град, що поваляв стебла слабших помідорів та огірків, звичайно, про розмір пенсійного забезпечення і про військові дії на сході країни, адже там чимало вихідців із Зеленого Гаю, де й мешкає на­ша баба Дуня. І окремо про без­сонні ночі… Бо є про що думати.

От і сьогодні: сидимо ми з Євдокією Федорівною на дерев’яному ослоні під старою грушею за столом, на якому дбайливі руки господині розстелили кріп для висушування на зиму, щоб було чим страву приправити. Та й сохне той кріп не на сонечку. Як говорить Федорівна, треба сушити в тіні, щоб фітонциди не повилітали, бо ж володіє вона сучасними інформаціями про шляхи збереження здоров’я як постійна читачка улюбленого тижневика «Будьмо разом». Турбот у нашої героїні по самі вінця, а от зустріти своїх земляків, посидіти з ними якусь часинку, відволіктись від домашніх щоденних турбот, а заодно й лебединські новини сприйняти та обговорити – це святе,  бо всі, хто заїжджає на гостину до уже  порожнього батьківського двору, прямують привітатись до нашої баби Дуні, підтримати її майже безлюдне сільське життя, може, чимось допомогти, а чи й передати гостинець їй від дочок Валентини і Галини, які мешкають у місті. Двір Євдокії Федорівни – це наша спільна родинна гавань, адже їдемо всі, хто коли захоче чи має час, до рідного Зеленого Гаю, та, на жаль, нас уже давно не зустрічають там рідні батьки, тому й тягнемося до чутливої жіночої душі баби Дуні, яка радо зустрічає всіх. Під одним дахом з нею проживає і молодший  рідний брат Петро, хоч і не говіркий, та все ж жива душа, рідна кров, от і ділять удвох і час, і смачнючий борщ, і гусячий холодець на свято.

А руки у бабусі Дуні виблискують від держака сапачки, сухі та жиляві, засмаглі та роботящі. А душа чиста, чесна і відверта, мабуть, такого роду Дудників – Федора Федоровича і Ольги Хомівни, які народили та виростили п’ятеро дітей. А очі живі і жваві, з цікавинкою, бажанням спілкуватись і працювати. Та що вони бачили ці очі, крім злиднів у дитинстві, пізніше – роботи з ранку до ночі?

Народилася Євдокія Федорівна у 1939 році у хуторі Петровському (колишня назва с. Зелений Гай), коли всі були рівні за статками і освітою. Змалку трудилася вдома на городі, допомагала батькам доглядати власну худобу, а голод 47-го року пам’ятає дуже добре, коли виживали на кінському щавлі, березових бруньках те черепашках. Який був удома одяг, рушники, рядно, то батько разом з дідом Калеником ходив у с. Шевченкове і виміняв на кілька буряків,   щоб дітям не дати померти від голоду. З 13-ти років неповнолітня Євдокія працювала нянею у дитячих яслах, прибиральницею у клубі і колгоспній конторі. Отримавши семирічну освіту, пішла працювати телятницею. Надзвичайно тяжкою була ця робота для юної дівчини, адже зрозуміло, щоб відгодувати телят, треба було стільки кормів переносити вручну! Довелося скуштувати і заробітку на розробці торфовища в районі Будилки. І зараз пам’ятає бабуся, що всього там працювало 29 чоловік, збереглися в пам’яті вся технологія видобування торфу, назви всіх виробничих операцій. Що було гарного, так це те, що молодь жила у гуртожитку, після тяжкого робочого дня і пісня лунала, і сміх котився по лісові. А потім голова колгоспу Григорій Калюжний покликав роботящу дівчину доїти корів у колгоспному таборі , що знаходився в полі, на певній відстані від села, тому й проживали при таборі доярки, де було організоване для них харчування. З посмішкою  згадує моя оповідачка життя у колективі молоді: з раннього ранку і допізна трудилися, доїли і годували корів, приводили у належний стан стайні, а ввечері хвацько  умивалися, переодягалися у чисте (так було прийнято говорити) і жартували та співали під гармонь Івана Вечерова, який запримітив собі красуню Марію, а пізніше вони і побралися. А ще запрошував дівчат до української пісні тодішній сторож Олександр Яковенко, бо мав гарний голос (батько покійного відомого партійного керівника, народного депутата України Леоніда Яковенка). Товаришували дівчата і зі сторожем Василем Усенком, який підтримував молодших працівниць і підказував, як краще доглядати за худобою.

Заміжжя змінило життя Євдокії Федо­рів­ни: чоловік Дмитро Ходоров усе життя віддав справі механізаторській, а дружині  довелось працювати на відгодівлі телят фуражиром. Так, це робота не для жіночих рук. Ось як пригадує баба Дуня співпрацю з кумою і подругою Олександрою Гузєвою упродовж восьми років у якості фуражира: «Треба було в один день накласти і завезти в стайні 4 вози силосу, 3 гарби соломи, віз буряків, віз кукурудзи. Особливо тяжко було ломами відбивати замерзлі бурти буряків, укриті на зиму соломою і землею. Коня я сама запрягала-розпрягала  швидко. А от коли кінь везе корми по стайні, то треба пильно слідкувати, щоб гарба не зачепилася за кормушку, бо був випадок, коли у іншого фуражира кобила впала і побила зуби. Від такої роботи ми дуже втомлювалися, але і подобалось нам , відчували задоволення від трудового дня».

Ще доводилось працювати Євдокії у рільничій бригаді на прополці буряків. «Старшенькій Валі було всього 4 місяці від роду. Чоловік рано йшов на роботу до трактора. Свекруха ще була працездатною і теж вирушала в поле. А я несу, було, Валю раненько до своєї мами в інший кінець села, а потім вертаюсь назад, щоб встигнути разом з іншими полільницями на свою роботу в поле. Увечері треба було вдома попорати господарство і бігти в край села забирати маленьку Валю. Та й не жалілася на долю, встигала, всі молоді трудилися і в сім’ях устигали, бо вставали раненько», – продовжує свою розповідь Євдокія Ходорова.

Нині можна і поспати довше  на світанні, і звечора раніше дійти до телевізора перед сном, та Євдокія Федорівна не з тих, щоб зайве перележати чи пересидіти. Змолоду і по сьогодні струнка і метка, хоч і прихватить помічницю-палочку для зручності при ходьбі, та все ж не сидиться вдома. То ій хочеться побувати на кладовищі, навідатись до рідних та близьких, то пройтись до ферми, що в кінці села, чи то до ставка, що є окрасою всієї місцевості. Запитую бабусю, мов, хто покосив бур’яни навколо городу, і вона весело розповідає, що приїздили брат Дмитро із Бакутів, племінник В’ячеслав, то дочки навідалися з онуками. Дружить наша охорониця рідного села з усіма: «До мене, було, завітали колишні сусідки Марія Воскобійник та Віра Лебединська, пізніше – Євдокія Дяченко, Олександра Ткаченко, заїжджав Олексій Сагайдак у понеділок, Микола Гончаренко щоразу мене не минає, привітається. А Віктор Видюк по кілька разів на тиждень навідується. Ось у мене розрядився телефон, так він мене й виручив, залишив свій зарядний пристрій, а мені купив новий. І ліки привезе, коли потребую, поговорить зі мною чи й з братом, та ще й пригостить чимось.  Я свою допомогу йому пропоную,  з граблями вийду та сінце поворушу. Дружу з хлопцями, вони мене не забувають, дякувати Господу».

Так, минулись ті часи, коли поворотка Євдокія їздила не тільки на велосипеді, а й на мопеді, і двигун трактора уміла вимкнути, коли гуркіт заважав колгоспній сім’ї обідати в полі. Ще пригадується, як наша Федорівна разом зі своєю кумою і сусідкою Олександрою Гузєвою готували куліш у сільському парку для більше ста односельців, які з’їхалися на День села. І тепер бабуся нагадує, що добре було б зібратися зеленогаївцям, побачитися і поспілкуватися, повеселитися і пригадати цікаві сторінки спільного життя. Будемо сподіватися, шановна і єдина старійшина нашої малої батьківщини, що минуть вірусні негаразди, і ми знайдемо можливість відвідати кожен своє родинне гніздо. А поки що від імені всіх своїх земляків я бажаю бабі Дуні лікуватися цілющим повітрям, посильною фізичною працею, удосконалювати розпочаті тренування із скандинавської ходи і бути такою ж привітною та дочекатися колективної зустрічі земляків.

…Добігає кінця наша тепла розмова з бабусею, свідком становлення, розвитку і занепаду рідного села, а пташине багатоголосся ятрить душу, приємний неповторний запах різнотрав’я бентежить пам’ять і пробуджує п’янкі спомини. Я скоро знову приїду до Вас, бабусю Дуню!

Катерина Кобиліна,

позаштатний автор

тижневика «Будьмо разом», м.Лебедин.

Додати коментар