Стрічка новин
Наші помічники: Її ім’я і прізвище, шановні читачі тижневика «Будьмо разом», часто зустрічають на сторінках видання під різними матеріалами. З 1 липня 2020 року допомога на дітей одиноким матерям призначається за новими умовами: Управління соціального захисту населення Лебединської районної державної адміністрації відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 р. При тісній співпраці – маємо результат: Кожен населений пункт – як людина: щодня потребує води і світла, їжі і одягу, затишку і відпочинку. І хтось про Поширення коронавірусу продовжується.: Пікового зростання COVID-19 в Україні і в  Сумській області в квітні не відмічається. Але антирекорд  по захворюваності  на  COVID - На 15% збільшилась кількість онлайн платежів за доставку газу на Сумщині: Від початку карантину зберігається тенденція збільшення розрахунків за доставку газу онлайн. Проте протягом березня-квітня АТ «Сумигаз» отримало від банків Об’єднані піснею: Кожного року родина Попельнух бере участь у фестивалі «Родинне джерело». Цього року родинний дует у складі Світлани та Маргарити Попельнух Дезінфек­ційні ро­боти у під’їздах багатоповерхівок: У зв’язку з запо­бі­­ганням пандемії Коро­на­вірусу у міс­ті здій­снюють різні профілактичні захо­ди. Так, працівники  КП «Лебе­­ди­нська ЖЕК» проводять дезінфек­ційні ро­боти Станом на 23 вересня 2020 року на Сумщині 3280 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 96 осіб (Суми - 73, Шостка - 2, Конотоп - 3, Лебедин 102: що трапилось? з 22 по 28 червня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 132 заяви та повідомлень громадян, з них 16 на момент реєстрації Річка Псел перетворилася в смітник: В Сумській області річка Псел сильно забруднена відходами з каналізації, місцевий водоканал проблеми не бачить.

Це третя розповідь про життя сільської вчи­тельки-пенсіонерки. Перші дві  були опуб­­ліко­вані в газеті «Будьмо разом». Моя героїня спо­ві­дує активне життя,

деві­зом у неї є : «Я не до­жи­ваю, я живу!». Вона не з тих, хто говорить, що все пропало, що ми по­гано живемо, що невихована мо­лодь. Вона огор­нута увагою своїх рідних, жи­ве в зла­годі із  сусідами. Марія Іванівна – опти­міст­­ка, дивиться на життя з позитивної точ­ки зору, сприймає  його в усіх барвах і відтінках.

Ви запитуєте: «Чи буде наступний нарис про Марію Іванівну?». «Буде!-впевнено відповідаю. Життя ж про­дов­жується, нез­ва­­жаючи на переляки з кризами і пан­де­мія­ми».         

 Із повагою Володимир ТКАЧЕНКО.

 

День агрусу

Марія Іванівна встала нині раніше, ніж зазвичай, на годину.Сьогодні вона мала приготувати гостинці для родини доньки. Невдовзі їхати до Львова на весілля онука Андрія. А як же їхати на гостину без гостинців? Тому вона вирішила приготувати для кожної сім’ї по дві баночки царського варення. А воно, як відомо, готується із зеленкуватого твердого  агрусу. У її садку аґрус росте дорідний. Покійний чоловік якось привіз саджанці з міста. І, як виявилось, те, що говорили при продажу кущів полтавські хлопці, справдилося – аґрус крупний, зелено-червоний, дуже духм’яний. Розмножили його так, що вистачає і для себе, і для сусідів. Були б сили і терпіння зривати його та переробляти.

Господарка прибралась, випила горнятко зеленого чаю з пиріжком, що вчора напекла, і зазбиралась на подвір’я. Кіт Одісей сьогодні ночувати до хати  не прийшов. Мабуть, десь висипався на свіжому повітрі. «Потрібно йому щось підготувати на сніданок», подумала Марія Іванівна і  взяла півпиріжка для кота. Підняла у коридорі кошик і вийшла на ганок. Свіжість нового дня наповнила груди. Сонце лагідно підсвічувало туманну завісу над ставком, який виблискував крізь очерет у кінці городу.

Хоча ще мокрувато і роса ще виблискує на крупних зелених ягодах та дрібненьких агрусових листочках, потрібно бу­ло розпочинати працю, бо ж роботи багато. Взяла стіль­чик і підійшла до першого ку­ща. Присіла. Гілки не хотіли  віддавати ягоди, кололися. Але зелено-червоні кульки по-тихеньку почали легенько падати до  кошика. Щойно Марія Іванівна стала відновлювати у пам’яті порядок приготування того варення, як через сітчату огорожу гукнула сусідка Галя: «Дивлюся, а Ви вже аґрус зриваєте. Думаю, піднесу вам на сніданок». І подає півліт­рову баночку ще теплого козячого  молока.

Погомоніли про життя-буття, про її сина Павла, його  долю в університеті, куди він подав документи, про те, яким складним для нього бу­ло закінчення останнього нав­чального року, про ЗНО, яке переносилося через карантин у зв’язку з пандемією на «COVID-19». Далі Галя ска­зала, що потрібно кіз від­правити на пастівень, бо діти ще сплять, і пішла вглиб под­вір’я потихеньку обминаючи духм’яні, високі, яскраві, різнокольорові лілії. Вона ними дуже пишалася.

«Бачиш, – подумалось Марії Іванівні, – які ж таки молодці у мене сусіди! Молоді, а такі працьовиті та завзяті. Гриша – за професією агроном, але працює на великій вантажівці у латифундистській компанії, вдома буває рідко, весь час у дорозі. Але ж, видно по всьому, має непогані заробітки. Галя на  тому ж підприємстві була бухгалтером та минулого року підпала під скорочення штату. Роботи  в селі немає, то вона працює дистанційно в якійсь міській компанії. Город практично на ній, птиці повне подвір’я, свині гуркають, а минулої весни  ще й кіз придбала. Все щоб чоловік і сини були ситими і здоровими. Менший Микола перейшов до  восьмого класу, а старшого Павла готуються нині відправити у  столицю здобувати вищу освіту зі спеціальності «Технології медичної діагностики та лікування». Вірне рішення прийняло сусідське сімейство, щодо навчання у столиці, а не в провінційному закладі, думала колишня вчителька, яка мала пряме відношення до підготовки молодого сусіда із зовнішнього незалежного оцінювання знань з хімії. Та й спеціальність обрана дуже перспективна. Коли вона  зимовими вечорами говорила із Павлом, зрозуміла – він обирає її дуже усвідомлено, бо допитливий, скурпульозний в досягненні наслідків у своїй роботі, охайний у оформленні записів. Павло буде гідним  науковцем».

…Ягоди падали до кошика. Скоро буде повен. З’явився Одісей. «Ось дорву, розрівняю спину, трохи розімнусь і поділюсь із ним сусідським молоком та шматком пи­ріжка», – подумала старенька.

Кошик із ягодами був важкуватий, мабуть, кілограмів з сім. Донесла його пані Марія до літньої кухні, що прикривається яблунею, яка росте у дворі. Поставила на стіл. Винесла великий таз, при цьому захопила і маленький радівець, щоб слухати тихенько музику та щогодинні новини. Пересипала  аґрус до тазу, залила холодною водою і промила ягоди. Потім ще раз залила водою, злила її під рядок кучерявих червоних та білих букетів петунії, що ростуть перед вікнами, і прийнялась за найкопіткішу справу - видалення зерняток з кожної ягідки. Якби було  бажання, то їх можна і перерахувати. Робота на тривалий час та ще й нудна. Але, що вдієш?  Така вже технологія приготування царського варення.

Під легеньку музику справа зрушилась. Марія Іванівна вправно видаляла зелені зернятка, час від часу  поглядаючи на вулицю через низенький парканчик, і побачила, як до її двору заглядає Дмитро. Він не сусід, але ж у селі всі свої. І Дмитро свій, хоч і полюбляв оковите зілля.

– Маріє Іванівно, можна до Вас заглянути? – запитав односелець.

– Заходь, – відповіла господиня, – якесь діло до мене маєш чи провідати зайшов?

І тут Марія Іванівна почула від дихання Дмитра амбре відомого походження. Подумала, мабуть, чоловікові на глибоке похмілля. Прийшов просити грошей.

Дмитро запитав, чи його допомоги не потребує старенька, нагадав, що незабаром вже прийде час зривати вишні, тому він завжди готовий це зробити, як і кожен рік. І попросив дати йому двадцять гривень.

На це Марія Іванівна запитала: «А ти вже снідав?» Дмитро буркнув, що ще ні. Відвернувся, погладив кота і спрямував сором’язливий погляд на свою кредиторку.

Марія Іванівна таке кредитування не полюбляла, але п’ятидеся­ти­літній чоловік часто їй допомагав по господарству, тому мусила йти йому назустріч, бо ж він не лише вишень нарве, а й допоможе викопати картоплю, принесе з лісу кошик-другий опеньок. Тому тихенько підвелась і пішла до хати. Через мить вийшла з двадцяткою і трьома пиріжками у пакетику.

У Дмитра заблищали очі. Він з усієї сили дякував колишній вчительці за те, що його розуміє. Низько вклонився і пішов хутко з двору.

…Зелено-червоні ягоди продовжували падати з рук господарки  до каструлі,а зернятка – до іншого посуду. Стукнула хвіртка. Прийшла сусідка, шкільна  математичка-пенсіонерка Людмила Марківна і прямо без привітання:

– Що, знову дала грошей Дмитрові на  дозу  «концентрованого напою щастя»? Дивлюсь, пішов задоволений прямо до Люськи і пиріжок жує. Думаю, що це ти йому підкинула поживу. Все співчуваєш, жалієш?

Марія Іванівна продовжувала свою роботу, лукаво поглядаючи на подругу, яка ненавиділа всіх випивох, що за її виразом, дійшли до омріяної мети свого життя - стали хронічними алкоголіками. Ягоди без зерняток потихеньку наповнювали каструлю, а господарка так нічого і не відповіла візитерці.

Людмила Марківна відчула, що розмова не має перспектив і перейшла до інших тем. Поговорили вже вкотре про те, чому на проводжання в останню дорогу колишнього колгоспного агронома прийшло дуже мало селян і ніхто не сказав перед могилою прощального слова, про свій пенсійний бюджет і про економічний провал в країні після пандемії, який невідомо, коли закінчиться, про можливе перенесення початку нового навчального року в школах, про погані наслідки онлайн - навчання для розвитку суспільства. Сусідка-подружка побажала успішної праці у виготовленні варення і тихенько пішла з двору.

Пані Марія завершила видаляти кісточки з  ягід і стала в кожну  з них вкладати шматочок волоського горіха, які ще вчора начистила. Далі, перекладаючи кожен шар ріденько вишневим листям, поклала ягоди з горіхами до великої емальованої посудини і залила окропом. Тепер вони стоятимуть  п’ять годин. Сама ж пішла до хати відпочити та щось з’їсти.

Після перерви господиня прийшла до літньої кухні, яка наповнилась ароматом агрусу, неквапом, дуже обережно вибрала нашпиговані ягоди з води, вийняла і викинула листя. До водяної настоянки додала необхідну кількість цукру і поставила варити сироп, яким мала залити аґрус. Ця процедура зайняла небагато часу. Далі залила ягоди кип’ячим сиропом, довела до кипіння і вимкнула. Нехай стоять до вечора. А сама взяла електронну книжку, яку прислав онук з медичними масками ще весною для зменшення ризику захворіти під час  пандемії, вмостилася біля кухні у затінку в зручне плетене лозяне крісло і взялася дочитувати про мандри пасічника з Донбасу у книзі Куркова «Сірі бджоли».

…Вечоріє. По подвір’ю тихенько розливаються солодко-терпкі пахощі нічної фіалки – матіоли. Марія Іванівна поставила на тихенький вогонь газової плити варення і стала спостерігати за красивою зеленувато-коричневою солодкою сумішшю. Пройшов відповідний час, додала  до смаколика пакетик ваніліну, і вимкнула плиту. Банки були готові, тому фінал агрусового дня завершився швиденько. Закатала дев’ять баночок і поставила їх охолоджуватись.

«Завтра, – подумала господарка, – попрошу Павла надрукувати на домашньому принтері етикетки на баночки з лаконічною назвою «Аґрус від бабусі», бо саме так назвав це варення онук Андрійко, коли гостював у неї влітку після дев’ятого класу».

Тривалий день закінчився. Гостинець для дітей готовий. Подарунок молодятам, а його ще чоловік придбав, діждався свого часу, теж готовий. То вона може їхати до Львова на весілля. На пропозицію онука прислати за нею машину, Марія Іванівна відмовилась, мотивуючи тим, що їй потягом буде зручніше мандрувати. Сусід Гриша згодився підвезти до обласного центру і допомогти посадити до вагону. Онук з такою пропозицією погодився і замовив уже й квиток на відповідну дату.

«Тож поїду, думалось вчительці-пенсіонерці, можливо, це буде моя остання мандрівка. А, можливо, і не остання… «Оптимістка!»» Прошепотіла сама собі і пішла, огорнута теплим вечором і пахощами матіоли, до хати.                               

Володимир Ткаченко, м.Суми.

Липень 2020 року.

Додати коментар