Стрічка новин
Шановні жителі міста Лебедина та району!: У зв’язку з карантином, відповідно до статей 29, 30, 32 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та постанови Їхні серця віддані дітям: Першої неділі жовтня традиційно в Україні шанують представників, мабуть, найчисельнішої освітянської професії. Фонди музею поповнилися печаткою: Однією з малодосліджених сторінок історії колишньої Української РСР є ста­новлення та розвиток органів внут­рішніх справ на території сучасної України. До 77-ї річниці визволення міста від нацистських загарбників: Ветеран Великої Вітчизняної війни Олександр Васильович Кутковий (10.09.1923 р.н.) прой­шов вiйну, починаючи з бойових дiй під Москвою Охоронна сигналізація убезпечила медичний заклад від злодія: Охоронна сигналізація та камери відеоспостереження звели нанівець спроби 20-річного чоловіка таємно проникнути до законсервованого З історії педагогічного : Танцівниці. Світлина кінця 80-х. Фото з архіву Василя Подоляка. «Завдання дня: повернути людей на їхні робочі місця, підвищити заробітну плату»: На 23 червня, за словами директора Сумського обласного центру зайнятості Володимира Підлісного, до центрів зайнятості Сумщини подано понад Як діяти при виявленні вибухонебезпечного предмета: Пройшло вже 75 років, як відгриміли останні бої Другої світової війни. Але й досі багатостраждальна українська земля зберігає в собі «Маско, я тебе знаю...»: Світ охопила велика біда: людей косить тяжка хвороба, яка не вибирає, хто бідний, хто багатий, а медицина не в повній Як живе громада під час карантину: 31 березня міський голова Олександр Бакликов зустрівся з представниками ЗМІ. Під час зустрічі він розповів, яка ситуація

Багато лебединців знає, що досить частим гостем Лебединщини була одна відома людина, ім’я якої великими літерами вписане в історію України.

Вона зустрічалася з інтелігенцією нашого міста, з читачами центральної районної бібліотеки, з місцевими творчими людьми, зокрема, з письменником Борисом Ткаченком. І це Євген Олександрович Сверстюк (народився 13 грудня 1927р., с. Сільце, нині Горохівського району Волинської області, помер – 1 грудня 2014р., Київ.) – український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, доктор філософії, колишній політв’язень, засновник та з 1989 року незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу (українська громадська організація, створена з метою захисту свободи слова та прав авторів, сприяння розвитку літератури та міжнародному культурному співробітництву). Його також добре знають як відомого знавця творчості М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Франка. Так чим же його зацікавив наш край? Можливо тим, що він багатий відомими людьми чи неповторними природніми перлинами (які ми, на жаль, належно не цінуємо). Взяти хоча б «Михайлівську цілину». 880 гектарів заповідних земель, яких жодного разу не торкався плуг! Щоб відповісти на це запитання, спочатку дослухаємося до народного прислів’я про те, що нема вірнішого приятеля, як добра жінка, та розглянемо життєпис відомої землячки Валерії Вікторівни Андрієвської (народилася 27 жовтня 1938 року, м. Лебедин – померла 18 травня 2020 року, м. Київ), якій судилося стати українською «декабристкою» радянських часів.

Валерія Андрієвська народилася 27 жовтня 1938 року в Лебедині на Сумщині в сім’ї вчителів, обійстя яких знаходилося на Кобижчі. Цікава ця вулиця навіть уже тим, що не раз перейменовувалася. Спочатку вона називалася «Широка на Кобижчу», потім – Кобижчею, потім носила ім’я Стаханова, потім Адольфа Гітлера (в часи німецької окупації), потім знову стала Кобижчею.  Згодом Валерія Вікторівна напише: «Я рідко бачилася з батьком. І складно жили, і багато було комплексів і кривд. А як не стало його, зразу раптом відчула себе сиротою». Тема справжньої фаховості і високої моральності вчителя їй була дуже близькою, тож вона з висоти життєвого досвіду іронічно зазначала: «Яка це страшна чума для людини – поганий учитель. Просторікує на яку завгодно тему, але добре бачить, хто не слухає». У 1960 році з червоним дипломом закінчила романо-германське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Рік викладала французьку й німецьку мови в сільській школі на Тернопільщині. У 1965 році закінчила аспірантуру при НДІ психології МО України. Дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук на тему «Психологічні особливості формування граматичних узагальнень на початковому етапі навчання іноземній мові» захистила в Москві 1968 року. Працювала в Інституті психології імені Григорія Костюка Національної академії педагогічних наук України. 1995-го очолила лабораторію науково-психологічної інформації. Авторка понад 190 наукових праць.

1970-го року вона вийшла заміж за Євгена Сверстюка, ставши дружиною не лише літературного критика й шевченкознавця, а й українського дисидента, котрому випало вiдбути 12-рiчне ув’язнення за лiтературно-критичні твори «Собор у риштованнi», «Iван Котляревський смiється», «Остання сльоза», «На свято жiнки» та iншi, що поширювалися в самвидавi, а потiм публiкувалися за кордоном українською, англiйською, нiмецькою та iншими мовами. У цьому ж році народилася їхня донька Віра.

Валерія Андрієвська: початок 1970-х

Валерія Андрієвська з чоловіком Євгеном Сверстюком і донькою Вірою. Початок 1970-х

Євген Сверстюк у Лебединській центральній районній бібліотеці. 2012 рік

Євген Сверстюк та Валерія Андрієвська на схилі життя

Певно, історія знайо­мства між молодими науковцями була досить тривалою, і їхні шляхи перетиналися давно. Для цього варто вчитатися в рядки біографії її чоловіка. Євген Олександрович закінчив Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947–1952), потім – аспірантуру Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював учителем української мови в Почаєві (1952), у с. Богданівка Підволочиського району (1953) (Тернопільщина), викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956–1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959–1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972). 1965 року в Одеському університеті захистив дисертацію на ступінь кандидата педагогічних наук. Чому ж він довго не затримувався на одній роботі? Відповідь проста: прояви інакомислення в СРСР вважалися страшним злочином, і за виступи проти дискримінації української культури у 1959, 1960, 1961, 1965 роках та в 1972-ому за промову на похороні Дмитра Зерова його звільняли з роботи за політичними мотивами. Також Сверстюка переслідували за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів над «шістдесятниками». У січні 1972 року його заарештували і в березні 1973 року засудили за статтею 62 частиною першою Кримінального кодексу УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів та п’яти років заслання. Відбуваючи заслання, Євген Сверстюк із лютого 1979 року влаштувався столяром геологічної експедиції в Бурятії. І вікном у світ для нього було листування із дружиною та її відвідини, інколи дозволені відповідними «недремними» органами. Побачив світ двотомник «Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська. Листування» (2019). До двотомника увійшло листування одного з лідерів Руху Опору 1960-х Євгена Сверстюка з його дружиною Валерією Андрієвською. Цей епістолярій склався упродовж 12 років, з одного боку, в політичних таборах і на засланні, з іншого – в умовах радянського Києва, і є детальним описом повсякдення та досвіду адресатів і вповні передає суспільну атмосферу того часу. Характерна особливість листів – уміння авторів стати над життєвими обставинами, вірність справжнім, непроминальним цінностям. Дуже світлі і психологічно виважені, вони слугували як внутрішнє опертя і захисний щит, як спосіб творчої реалізації і життєдайного спілкування духовно споріднених людей. Після звільнення Євгенові Олександровичу «органи» дозволили працювати столяром на київській фабриці індпошиву №2 (від жовтня 1983 року до 1988 року).

Долі дружин політичних «злочинців» також були нелегкими. Звісно, вони не сиділи в тюрмах, але долі чоловіків впливали на їхнє життя. Були й постійні переслідування КДБ, провокації, осуди колег на роботі, нерозуміння батьків, які в деяких випадках вимагали «кинути отих відщепенців». Валерія Андрієвська все це пережила з гідністю. Усупереч усім негараздам, попри постійні виклики до суду як свідка, все ж таки зуміла лишитися в науці та відбутися як особистість. У таких обставинах, аби утриматися в науці, вона повинна була працювати «на голову» краще, аніж лояльні до влади науковці. Валерія Андрієвська померла 18 травня 2020 року в Києві. За 40 днів по її кончині відбулося підпоховання біля чоловіка Євгена Сверстюка на столичному Байковому кладовищі.

Їхня донька 50-річна Віра живе в Німеччині, працює психологом, їхня онука Ганна – лікарка. Багато наших сучасників, зокрема й лебединців, які з ним спілкувалися, можуть підписатися під цими словами: «Євген Сверстюк справив на мене враження своєю простотою. Я зрозумів, що справжні таланти є людьми простими. У присутності Євгена Сверстюка ставало відразу затишно, спокійно. Він міг навіювати впевненість. І цю впевненість у житті давали йому віра, надія і любов». Звісно, віра – в Україну, надія – на Україну, любов – до України. Але звали ту його любов усього життя Валерією Андрієвською.

(З одного з листів до чоловіка, написаних у 1973–1983 роках).

 

Василь Пазинич,

краєзнавець.

Додати коментар