Стрічка новин
СIм’я - це 7 «Я»?: 15 травня в усьому світі від­зна­чають День сім’ї. Сім’я або родина – соціальна група, яка складається з людей, які, зазвичай, Яна стала переможцем: Студентка Лебединського педа­го­гічного коледжу спеціальності «Музичне мистецтво» Яна Сіробаба стала лауреатом І ступеня Міжнародного конкурсу Директор Лебединського ВПУ лісового господарства Анатолій ТРОЯН: «Працюємо на результат»: – Анатолію Григоровичу, що для Вас значить заклад, який Ви очолюєте? – ВПУ для мене, як рідна домівка. Докладаємо  чимало зусиль, Герой жив у Олександрівці: Нещодавно у матеріалі «Cержант Субота, ка­пі­та­ни Бахмач і Смородський...» (тижневик «Будьмо разом» № 19 за 7 травня 2020р.) ми розповіли Інформація про стан оперативної обстановки на території Лебедина та Лебединського району з 14 по 20 вересня 2020 р.: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 95 заяв та повідомлень громадян, з них 8 на момент реєстрації містили Не спалюйте суху рослинність: Із настанням теплої погоди природні пожежі стають для навколишнього середовища справжнім лихом. Навесні торішня трава швидко висихає і легко Шановні лебединці! Дорогі земляки!: Мовчати вже не має ні сил, ні бажання. Та і не в моїх правилах миритись з несправедливістю. З листопада минулого І знову зустріч…: 90-ті роки. Випускники входили у самостійне життя якраз на межі розпаду однієї країни і народження іншої. Разом із її становленням 102: що трапилось? з 6 по 12 квітня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 168 заяв та повідомлень громадян, з них 15 на момент реєстрації містили Це наше спільне свято: Дехто вважає, що День журналіста України, який припадає на наступну суботу, – свято суто професійних пра­цівників засобів масової інфор­ма­ції.

Перебираючи у старій шухляді речі, син Олексій взяв дерев`яну з інкрустуванням  невелику круглу коробочку, відкрив її і побачив сріблясту квітку:

– Батьку,  що це за квітка? – запитав Олексій.

– Це едельвейс, квітка, яка росте у важкодоступних гірських місцях, її не просто знайти.

– А як вона попала до тебе?

– Я з туристичною групою мандрував по Карпатах. І в останній день мені подарував едельвейс старий гуцул-мольфар, коли я був у Чернівцях на ринку. Якось я тобі розповім про мандрівку, про квітку, та це й початок нашої сімейної історії.

І ось якось  ввечері, коли за вікном періщив дощ, ніби оплакував часи, які давно минули і їм вже не буде повернення, почав розповідь.

– Я тоді працював у Харкові і навчався на вечірньому відділенні Харківського інституту  радіоелектроніки, і ось у серпні на роботі мені дають безкоштовну туристичну путівку в Карпати. Ніхто з працівників не захотів їхати. А я із задоволенням погодився, та тим паче відпустка влітку… Хоча тим, хто займався на вечірньому відділенні, відпустку і повинні були тоді давати, та де там! – завжди знаходяться «любі друзі», яким ну дуже потрібна відпустка влітку.

І ось я прибув у місто Ясиня Рахівського району Закарпатської області, (правда, зараз вже зоветься Ясіня). Який чудовий край! – лісисті Карпати, чудові краєвиди, густе повітря. Адміністратор готелю, оформляючи мене, зауважила, що я прибув першим, значить приїду ще. Кімната на двох, так що через деякий час мені «підселили» Георгія, студента ХАІ із Харкова. Перший день був ознайомлювальний і ми пішли гуляти містом. Заворожувала Чорна Тиса, чиста до прозорості, вода стрімко лилась, гортаючи невелике каміння, облизувала велике і все ніби кудись поспішала. Діти грались, розхитуючи висячі мости, а ми ледь могли по них пересуватись і тримались за канати. Деякі будинки, в гуцульському стилі, височіли на скелях над  річкою і здалеку здавалися шпаківнями.

На другий день зібралася вся група, мене обрали старостою, і тепер на екскурсіях я повинен був іти останнім, щоб ніхто не залишився, не загубився.  Екскурсовод  Микола повів по місту. За легендою, галичанин Іван Струк  пас на цьому боці овець, але раптовий глибокий сніг завадив йому перегнати отару додому. Тож він зробив з ясена кошару для овець, а сам подався до своїх. Коли повернувся, застав отару цілою і неушкодженою та ще й із приплодом. На знак вдячності Богові, він спорудив дерев’яну церквицю, яку прозвали Струківською. А ясен відтоді став символом селища і його назвою. І нині на гербі  Ясіні — вівчар Струк, зелене дерево та отара. 

Через день нас автобусом перевезли  на турбазу в урочище «Козьмещик», і ми стали готуватися до підкорення вершини Говерла, найвищої точки України - 2061 м. Перед турбазою протікала невеличка однойменна річка, і там, на відстані з пів метра один до одного, лежали валуни, з такою ж висотою. Зібрали рюкзаки, опалювач, говірливий дядько почав готувати нам лазню, це традиція для тих, хто підкорює гору, і з труби потягнувся сіренький димок.

Перейшовши по валунах річку, ми  попрямували до Говерли. Спочатку все було добре, дорога з невеликим  підйомом , дівчата жартували:

– І що це за підкорення? – ніби в магазин ідемо, – але далі дорога ставала все крутішою,  дехто став благати про відпочинок, і коли близько підійшли до гори, Семен, наш музикант, який грав на баяні всю дорогу, а ми співали, заявив:

– Ви йдіть, а я вас тут почекаю.

На небі вже почали збиратися в купу хмари, повіяло холодком, почав накрапати дощик,  Микола з музикантом залишив ще двох літніх жінок. А ми йшли вперед, зліва від стежки було провалля, куди всі з острахом дивилися і намагалися триматися правіше. Дощ посилювався. Дорога ставала слизькою, дехто падав на коліна, підіймався, але йшов уперед. Хлопці у дівчат забрали рюкзаки. Нарешті  вершина:

«Ура-а-а!» – волали ми, прикріпили  прапор групи на геодезичний знак. Видно було гору Петрос і багато інших вершин, які ніби крупою посипав дощ. Чудовий пейзаж, чудове видовище! Стали спускатися, а це було гірше за підйом: рюкзаки нас штовхали вниз, ноги повзли по багнюці. Спуск був значно довший за підйом. Підібрали тих, хто залишився внизу, і підійшли до річки, та це була вже бурхлива  ріка, вода разом з камінням вирувала, піднялась вгору, розлилась, верхівки валунів ледь-ледь  було видно.

З пів кілометра нижче був висячий міст, куди  ми й пішли. 

Коли через пів години підійшли до турбази, перші пішли купатися жінки, води вистачало лише на одну групу і її економили, купалися швидко. Ми скупалися, повечеряли з добавкою і зібралися  біля вогнища.Там звучали пісні під гітару і луною гуляли міжгір’ям.

Наступного дня Георгій умовив мене піти з ним шукати едельвейс, він обіцяв своїй дівчині привезти цю квітку. Розпитали місцевих,  де вони ростуть. Багато хто лише сміявся: «та ви не знайдете»,  хоча Георгій умовляв: «Покажіть, де росте, я дівчині обіцяв». І лише один хлопець зглянувся, і коли всі розійшлись, за пляшку пива сказав: «Між Говерлою і Петросом стоїть скеля, де можна знайти квітку, тільки заходьте зверху, нижче буде жовтастий камінь і маленьке деревце, будьте обережні, треба взяти мотузку, а  квітка срібляста росте в ущелинах». Довго шукали скелю і нарешті побачили унизу жовтастий камінь, Георгій у бінокль ніби побачив квітку між каменів в ущелині. Прив’язавшись за пояс мотузкою, він обережно поліз униз, я його страхував. Добрався до деревця, опустився нижче, але переконався, що то не едельвейс, а просто сріблястий листочок.

– Віталя, тримай мотузку, страхуй, – нарешті крикнув він, я потягнув угору – він ліз то вгору, то вниз, і коли доліз до дерева, мотузка перетерлась об гострий камінь. Другої мотузки не було, а ця стала занадто коротка. Георгій запанікував, тримаючись за деревце, він волав, дивлячись на провалля:

– Віталя, біжи в село, клич людей, хай виручають! Луна розносила крики, і вони, повторюючись, затихали в низині (ручаю, –учаю, –чаю…).

– Може, вилізеш, ти ж опускався? – спитав я.

– Ні, боюсь, – сказав Жора, глянувши на провалля в сорок метрів, – розіб’юсь .

– Що у вас тут коїться, чого волаєте? – спитав чоловік у дощовику з довгою палицею, то був вівчар з полонини. Озирнувшись, я побачив ота­ру, яка тільки-но підійшла і мирно щипала траву: що їм  було до нашого переполоху.

– Та ось мотузка перетерлася, а вилізти назад проблема, – відповів я, Георгій мовчав, міцно тримаючись за деревце, яке тремтіло, як осиновий лист, чи може, то тремтів Георгій.

– Напевно, едельвейс хотіли знайти, я теж в дитинстві його шукав, та його просто так не знайдеш, зверху він не росте, лише нижче, в ущелинах, – сказав вівчар.

– Що ж, будемо рятувати хлопця, – продовжив вівчар,  дістав з рюкзака віжки, розмотав,  кинув кінець Георгію, той, обв’язавшись,  відпустив деревце.

– Тільки лізь сам, а ми будемо страхувати, – підказав вівчар, – головне перебороти страх.

На диво Георгій швидко виліз сам, ми тільки страхували.

– Дякую, – вилізши сказав Георгій, потискуючи руку вівчаря, – я хотів би купити едельвейс. А у кого він є?

– У когось є, – загадково промовив вівчар, дістаючи  із суми коробочку. Коли він її відкрив, то побачили сріблясту квітку – едельвейс.  Домовилися за ціну, і щасливий Георгій не йшов, а летів до турбази.

На наступний день автобус нас довіз до міста Яремче Івано-Франківської області. Чудові краєвиди, пісні підіймали настрій. Розмістили нас у готелі «Едельвейс», де поруч був оригінальний міст над шумливою Тисою. Георгій  хвалився квіткою, але не казав, як вона йому дісталась. Пішки пішли до скелі Довбуша, фотографувалися, купалися в холодній гірській річці. А ввечері -  чудовий відпочинок у  колибі. Колиба – це кругла споруда з вогнищем  посередині, яке обкладене камінням, зверху  по центру був отвір, куди виходив дим. Тут нам приготували шашлики. Разом з місцевими танцювали, співали пісні, було дуже весело.

Далі нас чекали Заліщики Тернопільської області: чудове місто – півострів, на лівому березі Дністра, милувалися містом, парками, відбулася екскурсія в ліс. По дорозі в лісі натрапили на гриби, білявка Клава перша помітила:

– Дивіться,  якісь гриби, – промовила вона. Всі обступили її, а потім з різних боків почулося: – і я знайшов, і я…

– Їстівні гриби, – сказав Микола, – назбираємо і віднесемо на кухню. Ввечері  смакували  смаженими грибами, пісні під гітару, ігри біля багаття.

І нарешті Чернівці – цікаве місто з французькими кварталами, вузенькими вуличками, мощеною бруківкою  і тролейбусом, який доїжджає до зупинки з опущеними  штангами, з резиденцією митрополитів, яка ніби парить у небі. А яка пахуча кава! Групою побували на ринку, треба було купити подарунки. Якось стояли біля старенького гуцула-мольфара, який продавав різні вироби з дерева. Тут були і буси, і шкатулки, і пудрениці, і ложки, і коробочки яскраві з інкрустацією. Один хлопець взяв шкатулку дивився, і коли гуцул відвернувся, кинув її собі в сумку і почав розглядати пудреницю. Гуцул занепокоївся і став шукати шкатулку, а хлопець поклав пудреницю і хотів іти, я очами показав гуцулу на хлопця.

– Ти останній тримав шкатулку, де вона? – грізно запитав гуцул, піднімаючись, той знітився:

– Та ось вона, сама, видно, впала в сумку, – відповів хлопець. Витяг, поклав шкатулку і зник у юрбі.

– Купи що-небудь, – промовив гуцул, дивлячись мені в очі. Не зрозумівши для чого, я вибрав кругленьку коробочку з інкрустацією, але гуцул взяв її назад, дістав щось із сумки поклав у  коробочку і промовив:

– Дякую Вам, щастя і вдачі на все життя! – і  потиснув мені руку. Рука була м`яка, тепла, і це рукостискання я запам’ятав на все життя. Коли  відійшли від мольфара, я зазизнув в коробочку – там виблискував сріблястий едельвейс.

– Едельвейс! – заволав  Георгій. Це ж треба, так просто. Він навіть і не помітив, як я очами розмовляв з мольфаром. Повернулися в готель, а ввечері  потяг нас повіз до Харкова…

- Ось така, Олексію, історія з мандрівкою, квіткою, яку ти тримаєш в руках. Минули десятки років, а вона, ніби жива.

– А чого ти сказав, що це початок нашої сімейної історії?- запитав син.

– Тому що дівчина  Георгія – Наталка – була подругою твоєї мами Тетяни.  В Харкові нас і познайомили.

Віталій Меланич,

член Національної спілки журналістів України,

м. Суми.

Спеціально для тижневика «Будьмо разом».

Додати коментар