Стрічка новин
60 років була Катря, а тепер – Ксена: Ой, люди добрі, що мені сьогодні зранку було! Звечора лягли з дідом спати. Я ж, як завжди, ногу, ту котру Станом на 2 жовтня 2020 року на Сумщині 4677 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 242 осіб (Суми - 185, Шостка - 2, Конотоп - 4, Ромни - 4, Станом на 18 вересня 2020 року на Сумщині 2807 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 83 осіб (Суми - 56, Шостка - 1, Конотоп - 2, Ромни - 2, Річні кільця у дерев і в луски риб: Вік риби визначають по лусці, на якій щороку відкладається річне кільце. Для цього досить підсушити луску і уважно її розглянути. Фізкультура, спорт та здоров’я сплелись воєдино: З метою сприяння розвитку Олімпійського руху в Україні, пропаганди здорового способу життя, формування у дітей та  молоді фізичного і морального У Лебедині врятували чоловіка: 13 вересня о 14:30, на лінію екстреного виклику «101», надійшло повідомлення про необхідність надання допомоги по вул. Сумська в м. Остарбайтерка з Лебедина: Доброго дня! Спільно з моїми німецькими колегами ми готуємо виставку про українських дівчаток-остарбайтерок (1943-1945 роки), Понад 57 тисяч клієнтів «Сумигаз» жодного разу не сплатили за доставку газу: Власники більше 57 тис газифікованих домо­во­лодінь Сумщини ще жодного разу не сплачували за розподіл газу. Нагадуємо, з 1 січня 2020 Дайте книгу скарг! Вже не дамо…: За радянських часів і донедавна за допомогою Книги скарг і пропозицій споживачі то­варів, послуг могли спілку­ва­тися з керівництвом того чи «Школо, ти чекаєш нас?»: Побачив днями на подвір’ї 12-річну онуку свого приятеля: «Дашо, як справи? Чому ти без подружок?» «Хтось у бабусі, хтось вдома

Якось Галина Олексіївна і Петро Іванович Перевозники з Лебедина, перегортаючи сторінки сімейного альбому і ведучи надвечірню задушевну розмову, невимушено дійшли висновку: «Хороших дітей ми виростили і виховали: чуйними, добрими, небайдужими до чужої біди, до проблем ближнього. А тепер ось радіємо шістьом онукам, які переймають все найкраще від своїх батьків. Не переривається родинний зв’язок, бо все те найкраще ми взяли й від своїх найрідніших матерів і батьків».

Особливо гордиться своїми дітьми Галина Олексіївна. Ще б пак! Вони пішли маминою професійною стежкою – медичною. А вона в неї довжиною вже в тридцять дев’ять років. Починалася з простого медичного реєстратора поліклінічного відділення центральної районної лікарні м.Лебедина. Потім Галинка вирішила стати військовозобов’язаною і перейшла на посаду санінструктора до військового госпіталю. Подобалося їй там працювати, однак відчувала брак спеціальної медичної освіти. А тут ще й начальник медустанови, примітивши старання і розум дівчини, порадив: «Вступай до медучилища. З тебе вийде хороший медпрацівник». Це надихнуло Галину. Порадившись із чоловіком, батьками (і своїми, і його), якщо допоможуть бавити дітей, то спро­бує, бо дуже вже хочеться стати медиком.

Однак... Коли подавала документи, тодішнє керівництво медучилища зазначило, що «стареньких» (Галині було вже тридцять) не беруть. І тоді добра людина і старша колега дівчини – лікар Аліса Луківна Збукарєва підключила «вищу артилерію». Вона бачила в Галині перспективного працівника медицини й готувала її до вступу в медучилище, тому звернулась до Міністерства охорони здоров’я з листом-зверненням зробити виняток для такої абітурієнтки. І дозвіл прийшов. Галина успішно здала вступні екзамени і приступила до навчання. В її душі квітувало щастя. Хоча й незручно було в якійсь мірі, що набагато старша від одногрупників, але її поважали, дослухалися до неї. Галину обрали старостою групи, згодом головою старостату училища.  Вона серйозно займалася волейболом, виручаючи збірну закладу на різних рівнях змагань.  

Так за підтримки родини – чоловіка, власних батьків і свекрів Галина одержала диплом фельдшера, причому з відзнакою. Почалися трудові будні: спочатку в кабінеті профілактики поліклінічного відділення, а потім в клініко – діагностичній лабораторії.

Робота клопітка, але приносила велике задоволення. Задумувалася й над вищою медичною освітою та родинні клопоти, виховання дітей переважили задуми. Ось так і до сьогоднішнього дня фельдшер-лаборант вищої категорії Галина Олексіївна Перевозник сумлінно виконує свої обов’язки і пишається тим, що має професію медика.

У свій час Галині Олексіївні дуже хотілося, щоб медичну справу обрали і її діти – Світлана і В’ячеслав. Кажуть, якщо чогось дуже хочеться, то воно збувається. Донька і син дослухалися до маминих порад. Обоє закінчили Лебединське медичне училище імені М.І.Сітенка (тепер коледж). І якщо у В’ячеслава шлях від школи до професії був гладеньким і рівненьким, то Світлана повторила мамину долю. Успішно закінчивши Лебединську спеціалізовану школу І-ІІІ ступенів №7, мріяла вступити до Тернопільського медичного інституту. Але…

Прикро, коли оте «але» стає на дорозі і не дозволяє рухатись до заповітної мети. Не добрала дівчина з Лебедина двох балів. А тут ще й кохання підіспіло і повело за собою у сімейне життя. Народила двох діток – сина і донечку. Треба було пережити й розчарування від того кохання, а потім знайти в собі сили і з допомогою мами і батька, які підтримували, ставити на ноги дітей, а через кілька років після закінчення школи стати студенткою медучилища. І так, як і мама, була щасливою, що освоює фах медичної сестри.

Роки студентські – то мить. І ось уже Світ­ла­на практикує. Починала в невроло­гіч­ному відділенні Лебединської центральної район­ної лікарні, але тимчасово, а потім рік – у тубвід­діленні. Та доля іноді скеровує людину в якийсь інший напрямок. А Світлану – до міста Суми. Там, у відділенні інтенсивної терапії новонароджених обласної дитячої клінічної лікарні, вона пройшла велику практику, набула чимало досвіду.

І ось знову – рідне їй неврологічне відділення Лебединської ЦРЛ, де звільнилося місце процедурної медсестри. Уже сімнадцять років  Світлана Петрівна Гарбуз трудиться тут. Та ніхто її так не величає. Кличуть просто – Світланка. Вона й справді є світлою, зі щирою душею, привітною посмішкою, а іноді й з ноткою легкого гумору на вустах. Не секрет, що пацієнти зустрічаються різні за характером, по-різному себе поводять у залежності від стану здоров’я. І тоді Світлані доводиться «врегульовувати» обстановку: до одних – посміхнеться, інших – добрим словом заспокоїть, когось – поплескає по плечу або погладить по руці, підбадьорюючи. Люблять її у відділенні і пацієнти, і колеги. Та й як можна не любити симпатичну медсестричку з поглядом очей-вуглинок, чаруючою посмішкою?! А головне – за її прагнення допомогти хворій людині вийти зі складної ситуації зі здоров’ям. Кожного дня, приступаючи до роботи, молиться за здоров’я пацієнтів, а потім, наче бджілка, «літає» від палати до палати, аби поставити крапельниці ( до речі, рука в неї легка, тож підключає відразу), вколоти уколи: спочатку важкохворим, а потім запрошує інших до себе в маніпуляційний кабінет. І не просто проведе відповідні процедури, а поговорить з людьми, заспокоїть, вселить віру в одужання. «Дуже люблю свою професію. Коли пацієнти виписуються з відділення з покращенням у самопочутті, радію з того і думаю, що в цьому є й частинка моєї праці», - ділиться думками Світлана Петрівна.

Вона теж, як і мама, мріяла стати лікарем-реабілітологом. Та не судилося. Бо піднімала власних дітей. Однак сьогодні її мрія дещо компенсується великою вдячністю пацієнтів, яким вона допомагала в різний час. А вони,  одужавши, продовжують спілкуватися зі «своєю медсестричкою», шлють SМS-ки, телефонують, при зустрічах обов’язково поспілкуються, не забувши сказати зайвий раз слова вдячності.

Виправдав надії Галини Олексіївни і син В’ячеслав. Певний час, по закінченню медучилища, він працював фельд­ше­ром Михайлівської дільничної лікарні. А потім уклав контракт на військову службу у рядах Збройних сил України. Вона проходила у місті Охтирка. Саме тут молодий чоловік загартував себе, в його характері з’явилися риси великої відповідальності за доручену справу, витримки у складних ситуаціях, чіткості у власних діях. І все це йому ой як знадобилося згодом. Коли на терезах зважувалася незалежність, свобода, державність рідної країни і небезпека для неї все це втратити, він відразу ж пішов на захист її східних рубежів. Ось тоді і довелося повернутися до власних медичних навичок, згадати все, чому навчили його у медичному училищі. Та не лише був фельдшером, а й водієм, застосовував стрілецькі навички і знання військової справи. Впродовж усіх цих років В’ячеслав Петрович був у рядах захисників у зоні АТО-ООС. Нині він працює у військкоматі в м.Лебедині.

Медична родина Перевозників поповнилася ще одним фахівцем цієї галузі. Колись у студентські роки зустрілися В’ячеслав і Наталія, яка родом із Зінькова. Покохали одне одного. Так Наталія і стала жителькою Лебедина. Сьогодні вона трудиться фельдшером на базі спецмедпостачання.

У подружжя старших Перевозників є ще сподівання, що медична династія продовжиться в онуках. Цього року закінчує загальноосвітню школу їхній онучок Коля Перевозник. Він збирається продовжити медичну справу бабусі, тата, мами, тьоті, але вже вступатиме до медичного університету (хай щастить тобі, юначе).

Та Галина Олексіївна і Петро Іванович радіють успіхам й інших своїх онуків. Найстарший, Аркадій Гарбуз, вже закінчив Сумський аграрний університет, працює агрономом. Онучка, Даринка Гарбуз, за фахом вчитель французької, англійської мови та зарубіжної літератури (навчалася в Сумському державному педагогічному університеті ім. А.С.Макаренка). А нині проживає і працює за фахом у м.Києві, де продовжує удосконалювати професійну майстерність у магістратурі Київського державного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.

А в Перевозників - молодших є ще троє дітей, а значить онуків Перевозників - старших. Саша, закінчивши Лебединське ВПУ лісового господарства, трудиться на одному із підприємств обласного центру. Дівчатка Яна і Аллочка теж радують своїми успіхами: старша – в школі, молодша – в дитсадочку.  Хтозна, можливо, й дівчатка дослухаються до порад бабусі Галі, мами Наталі, тата В’ячеслава і  стануть у майбутньому на шлях охорони здоров’я людства.

...Поспішають роки вдалину. Але існує в нашого народу така традиція, як спадковість поколінь, зв’язок поколінь. Без цього ніяк не можна. Це наш менталітет. Такий він і у родини Перевозників із Лебедина.

НА ЗНІМКУ: Галина Олексіївна ПЕРЕВОЗНИК із сином В’ячеславом і дочкою Світланою.

Надія ТІЩЕНКО,

голова профспілкового комітету

НУ «Лебединська центральна

районна лікарня»,

Надія СОЛОДОВНИК.

Додати коментар