Стрічка новин
102: що трапилось? з 30 листопада по 6 грудня  2020 р.: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшла 81 заява та повідомлення громадян, з них 9 на момент реєстрації містили Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате: 19 вересня в Полтаві був проведений 3-й Відкритий чемпіонат Щербанівської ОТГ з кіокушинкай карате, у якому взяли участь більше ніж «Школо, ти чекаєш нас?»: Побачив днями на подвір’ї 12-річну онуку свого приятеля: «Дашо, як справи? Чому ти без подружок?» «Хтось у бабусі, хтось вдома Щоб не було пiзно: Григорію тридцять п’ять років. Самот­ній. До завершення навчання  жив із батьками. Закінчив школу з добрими оцін­ками, вивчився на інженера-будівель­ни­ка Завжди у творчому пошуку: Кожен навчальний заклад має  свою історію, на сторінках якої оживають учителі, учні, буденний ритм життя і тріумф успіхів. Школа є Річні кільця у дерев і в луски риб: Вік риби визначають по лусці, на якій щороку відкладається річне кільце. Для цього досить підсушити луску і уважно її розглянути. Станом на 25 вересня 2020 року на Сумщині 3474 випадки захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 122 осіб (Суми - 81, Шостка - 5, Конотоп - 13, Ромни - 1, Просто анекдот: Зустрілися двоє знайомих. Один з них говорить: – Мені в цьому році виповнилося вісімдесят. А скільки тобі років? Непроста доля Клавдії Луківни. Розповідь перша.: Нещодавно, перебираючи домашній архів, мені потрапив до рук давній альбом уже немо­ло­дої, як за студентськими мірками, 37-річної випускниці Лебединського Щастя любить тишу: Дивлюся на сучасну молодь, стосунки між юнаками і дівчатами і роблю висновок: не вміють вони будувати своє щастя і берегти

З дитинства моє покоління звикло бачити на святкових парадах ветеранів – усміхнених і радісних, з букетами квітів, з тихим дзвоном численних медалей, з розповідями про важкі бої. Їх запрошували до шкіл та до будинків культури. Без них не обходилося жодне радянське свято. І неначе в їхній тіні знаходилися інші ветерани тієї самої війни, які ніколи не бували на цих дійствах. Це були ті, яких, іще в юному та молодому віці, їхні тяжкі каліцтва, завдані війною, прикували своїми важкими страшними ланцюгами до ліжок. Як свідчить розсекречена статистика, під час війни демобілізували 2576000 інвалідів. Значна кількість із них залишилася без обох рук і ніг. Частина з них усе життя знаходилася в лежачому стані. Оце і є те обличчя багатоликої війни, яке намагалися не показувати, аби, мовляв, зайвий раз не травмувати народ.

У зв`язку з цим хочу згадати свого земляка ветерана Другої світової війни Василя Андрійовича Щербака (1923 –1994), якому довелося випити з чаші своєї гіркої долі сповна. До війни він закінчив два курси Лебединського педтехнікуму. У липні 1941-го йо­го мобілізували на вій­ну, спочатку направивши на коротко­термінове навчання в артилерійське училище. Уже в грудні 1941-го він перебував на Волховському фронті як навідник гармати гаубичного артполку. У січні 1942-го отримав легке поранення, а на початку 1943-го – множинне осколкове поранення ніг, грудей і хребта. Після лікування в кінці березня 1944 року був призначений артилерійським розвідником. Хто хоч трохи знайомий з артилерією, добре знає, чому їх називали й досі називають смертниками, бо в полон їх не брали. За бої на Нарвському плацдармі отримав дві медалі «За бойові заслуги». У червні 1945 року його у 23-річному віці комісували як інваліда першої групи. Після повернення додому воїн не опустив руки, а продовжив заочне навчання в Охтирському педтехнікумі, одночасно вчителюючи у семирічній школі села Влізьки Московськобобрицької сільради, викладаючи математику. Одружився Василь Андрійович зі своєю колежанкою Надією Андріївною. До речі, те село тоді було великим, багатолюдним і  щедрим на дитячі голоси, а нині в ньому проживає лише одна пенсіонерка дуже солідного віку. Старожили села розповідали, що приїхало вчителювати подружжя Щербаків до Влізьок із Кам’яного, але самі вони, скоріше за все, уродженці Полтавщини. Проте незабаром у тому ж 1947-му Василю Андрійовичу дав про себе знати поранений хребет. Лікарі винесли вердикт: потрібна термінова операція, адже колишнього воїна може чекати параліч. Утім, операція не допомогла. Так на все своє майбутнє життя Василь Андрійович залишився прикутим до ліжка. Вдумайтеся тільки: 47 років він не міг встати, 47 років для нього продовжувалася війна! Проте колишній солдат не здавався. Він багато читав, писав спогади про фронтову молодість, брав активну участь у вихованні двох онуків. До нього на зустрічі приходили учні місцевої школи. Після того, як на початку 1980-х не стало його дружини Надії Андріївни, увесь тягар догляду за інвалідом війни ліг на плечі його доньки Ольги Василівни, яка з молодих літ залишилася без чоловіка з двома дітьми. Вона працювала вихователькою дитячого садка у Московському Бобрику і забрала батька до себе. У 2010-му не стало і її. Але залишилася пам’ять про цю родину, на долю якої випали непрості випробовування.

 

Пам’ять про те, що такі фронтовики, як Василь Щербак, хоч ніколи й не бували на святкових парадах, але своїми фронтовими покаліченнями найкраще за будь-які промови правдиво розповідали, що таке війна насправді.

Іще в молодості, поспілкувавшись із такими людьми, я по-справжньому зрозумів проникливі рядки поета-фронтовика Сергія Орлова:

Вот человек – он искалечен,

В рубцах лицо. Но ты гляди

И взгляд испуганно при встрече

С его лица не отводи.

Он шел к победе,  задыхаясь,

Не думал о себе в пути,

Чтобы она была такая:

Взглянуть – и глаз не отвести!

 

Василь Пазинич, краєзнавець.

Додати коментар