Стрічка новин
Не спалюйте суху рослинність: Із настанням теплої погоди природні пожежі стають для навколишнього середовища справжнім лихом. Навесні торішня трава швидко висихає і легко Нові види шахрайств через коронавірус: Зловмисники вигадали кілька схем обману: замовлення через Інтернет ліків від хвороби або супутніх медичних товарів, «волонтерська допомога» у доставці Життя Григорія Карпова як спалах зірки: Карпов Григорій Дмитрович (народився 21.01.1919р., м. Лебедин – помер 17.12.2009р., м. Москва) – радянський учений-філософ, фахівець у галузі соціальної філософії. Як живе громада під час карантину: 31 березня міський голова Олександр Бакликов зустрівся з представниками ЗМІ. Під час зустрічі він розповів, яка ситуація Шановні лебединці! Дорогі земляки!: Мовчати вже не має ні сил, ні бажання. Та і не в моїх правилах миритись з несправедливістю. З листопада минулого 34-ті роковини Чорнобильської катастрофи: 26 квітня – день пам’яті тих, чиє життя 34 роки тому передчасно обірвала Чорнобильська трагедія, день людської шани та вдячності У Сумах СБУ блокувала підпільне виробництво алкоголю: Співробітники Управління Служби безпеки України в Сумській області у взаємодії з Головним управлінням Державної фіскальної служби області під процесуальним На черговій сесії районної ради депутати прийняли рішення з 10 питань: 6 травня відбулося спільне засідання постійних комісій та пленарне засідання чергової 33 сесії Лебединської районної ради. На засіданні постійних комісій, Все менше ветеранів серед нас : Все далі від нас лихоліття Другої світової. Цього року відзначаємо 75-ту річницю. На жаль, все менше залишається ветеранів, учасників, свідків Чим обернеться несплата за платіжками: Ситуація, що склалася в нашій країні за останні місяці, досить тривожна. Небезпечний вірус охоплює все більше територій. Українці живуть в

Її душа відкрита до людей. Це відчувалося відразу при нашому першому знайомстві. Та це не було спеціальне зна­йомство. Просто потреба привела мене до лікарні, і я попросила жіночку в білому халаті, котра поспішала коридором, аби підказала, куди правильно мені звернутися, щоб вирішити питання. Привітна посмішка, бажання допомогти людині, хоча й незнайомій, привернули мою увагу в цій жіночці. Я подякувала і пішла. А в думці пульсувало: «Добре було б, якби всі такі медпрацівники оточували нас, пацієнтів».

Пройшов певний час. І знову вже не з особистою проблемою, а в професійних справах переступила поріг поліклінічного відділення Лебединської центральної районної лікарні: готувала матеріал про особливості проходження медичного огляду водіїв транспортних засобів. Заглянула в оглядовий кабінет, куди мене скерували в реєстратурі, і ось моя вже знайома і ще не знайома на ім’я медсестра чемно запросила до кабінету, осяявши посмішкою.

Тоді й дізналася: звати цю привітну жінку Надія Микитівна Рева. Вирішивши питання з нею, з піднесенням у душі за таку відкриту й щиру розмову, за приємне спілкування залишала кабінет. Згодом довідалася, що вона вже кілька десятиріч віддала медицині. Й виникла ідея написати про цю віддану справі людину. Керівництво лікарні – «за», а вона – навідріз «ні».

Пройшли ще кілька десятиріч. І ось ювілейна дата – 50 років медичного стажу Надії Микитівни Реви – стала підставою і переконливим аргументом для неї особисто, щоб більш детальніше повідомити читачам газети і лебединцям взагалі про цю людину, назавжди віддану колись в юності обраній справі.

…Початок 50-х років минулого століття. Україна розквітала своїми селами, хуторами, які вже оговтувалися після виснажливої Другої світової війни. Люди самовіддано і наполегливо трудилися на колгоспних ланах, вирощуючи дорідні врожаї, аби зміцнювати економіку держави. Це була важка праця, однак усі старалися, аби в кожному місцевому господарстві були хліб і до хліба. Така ось молода хліборобська родина Басанців, Лукія Степанівна й Микита Данилович, мешкали в хуторі Грушеве (в народі називали Грушів) Червленівської сільради. Її щастя і радість подвоїлися, коли тишу скромної сільської хатинки порушив голосочок новонародженої дівчинки. Назвали її Надійкою, аби в майбутньому виправдала всі надії і сподівання батьків.

У кожній сільській родині жителів хутора було по двоє-троє дітей. Зростали вони дружніми, працьовитими. Байдиків не били. Поки тата й мами займалися колгоспними справами, діти вдома виконували всі «накази» батьків:  наносити води з колодязя для напування домашньої худоби, напасти гусей, вигнати до череди і зустріти з неї корівок, принести для них трави для нічного згодовування, навести лад у хаті, поскладати дрова, нарубані батьком і т.д. Все це робили і Надійка з сестричкою Наталею.

Їхня мама була трактористкою. День і ніч працювала на своєму «Універсалі» (були такі перші трактори): орала, сіяла, збирала. А тато раніше повертався додому з тваринницької ферми, де працював фуражиром. Тому дітей і виховував, і навчав усьому у більшості саме він. Дівчатка разом з ним і їсти варили, і город саджали, пололи та збирали урожай, і худобу доглядали. Однак, хоча й завантажені домашньою роботою, все ж до навчання були охочі. Надійка багато читала. Всі вже сплять, а вона до пізньої ночі, вмостившись на теплій печі біля лампи (електрики на селі ще не було), читає й читає книги. Це були хвилини щастя і пізнання світу. В школі Надійка була в передовиках: добре навчалася, брала активну участь у різних заходах. Початкову освіту здобула в Новоселівській школі, а восьмирічну – в Червленівській. Продовжила б і далі освоювати середню, та причарувала її медицина. У Червленому знаходився медпункт, а ним завідував фельдшер Дмитро Трохимович Пустогвар. Коли Надійка вперше зайшла туди ще маленькою, її вразили чистота, білизна довкола і чуйне серце «дядечка-лікаря» (так вона його називала). Саме відтоді й замислилася: яка ж гарна професія медика! Потім часто «лікувала» своїх подружок, домашніх тваринок. А коли вже по-справжньому постала перед вибором майбутнього шляху, вступила до Лебединського медичного училища імені М.І.Сітенка (тепер коледж). Навчання було в радість. А ще сама себе хвалила, що не помилилася, сподівалася, що й робота буде до душі.

Перші трудові самостійні кроки зробила в м.Охтирка, хірургічною операційною медсестрою. Саме тут вона зустріла своє перше і єдине кохання – Михайла Реву. Трапляються ж такі випадки, коли люди проживають у суміжних населених пунктах, але не знають одне одного, причина того – незначна різниця у віці. Бігала маленька Надійка до школи, та старший від неї на чотири роки Михайло не помічав її. А тут ось, в Охтирці, навпроти лікарні знаходився технікум механізації та електрифікації, де навчався юнак. Він якось помітив у вікні лікарні силует юної медсестрички. «Гарна, – подумав, – треба познайомитися». І насмілився це зробити. Як виявилося, Надійка з його ж країв – хутора Грушеве, що в кількох сотнях метрів від його Чижевого. Відтоді й почалися зустрічі-побачення. Поки Михайло навчався, Надійку направили на підмогу військовому лікарю-хірургу Івану Родіоновичу Осадчому, котрий працював у лікарні села Олешня. Його фронтова практика по врятуванню життя бійців давала йому можливість робити різноманітні операції в простій сільській лікарні. А операційна медсестра, вийшовши заміж, виїхала із села, тому керівництво центральної лікарні попросило юну Надійку допомагати Івану Родіоновичу.

Але кохання і її покликало за собою. Михайла Івановича направили по закінченню навчання на роботу на Недригайлівщину, у смт.Терни. За ним поїхала й молода дружина Надія Микитівна. Та Лебединська земля з часом все дужче кликала до себе. І незабаром подружжя Ревів назавжди оселилося в м.Лебедині.

Надію Микитівну охоче прийняли в ортопедичному відділенні. А згодом головний лікар попросив її перейти працювати в оглядовий кабінет поліклінічного відділення. І ось уже сорок шість років Надія Микитівна трудиться в ньому. Кожен день, зранку до вечора, був сповнений по вінця. Йшли пацієнти один за одним, з різними намірами, різні за характерами, емоціями. Це працівники усіх освітніх  установ міста, торгівлі, сфери обслуговування, харчових підприємств, тваринницьких ферм, водії, які проходили медичний огляд. І в усіх їх треба було взяти різні аналізи, оформити відповідні записи, роз’яснити, як далі діяти. Словом, через розум і руки, як кажуть, Надії Микитівни проходили тисячі  людей. І для всіх у неї вистачало доброго й привітного слова, уваги, теплоти душі. Сьогодні напруга дещо спала, адже, на жаль, позакривалися майже всі підприємства міста, сільські аграрні господарства теж розвалилися, тільки одиниці лишилися. Але все ж через оглядовий кабінет щоденно проходить певна кількість людей. І з роками не вигоріла в душі Надії Микитівни увага і шанобливе ставлення до них.

«А якби повернутися в юність, чи обрали б Ви знову професію медика?» – запитую Надію Микитівну. «Однозначно, – ствердно відповідає вона. – Не уявляю, де б я ще змогла працювати. Зізнаюся, тоді, коли одержала диплом медичної сестри, було велике бажання стати лікарем. Однак життєві і сімейні обставини так склалися, що на професії медсестри й зупинилась».

Та сьогодні Надія Микитівна горда тим, що її мрія втілилася в синах – Віктору і Володимиру. Вона зі своїм Михайлом Івановичем доклали всіх зусиль, щоб діти одержали вищу освіту медиків. Віктор – лікар-психіатр. Зараз разом із тим очолює обласний дитячий багатопрофільний санаторій «Лебедин». Володимир – ветеринарний лікар, але нині трудиться в будівельній сфері. Та й невістка Таня, дружина Віктора, теж лікар, на сьогодні проводить ультразвукову діагностику.

А ще душа бабусі Надії Микитівни тепліє від того, що зв’язок медичних поколінь, котрий бере початок від неї, продовжується. Онучка Настуня, донька Віктора і Тані, навчається в Київському медичному університеті імені Богомольця, онучка Даринка, прийомна донька Володимира, здобуває фельдшерську професію в Лебединському медичному коледжі ім.М.І.Сітенка. Є в Надії Микитівни й дев’ятирічна онучка-школярка Аня, і онучок Михайлик (названий на честь дідуся), який освоює ази військового мистецтва в Сумському кадетському корпусі.

Сьогоднішні дні Надії Микитівни сповнені і працею в поліклініці, і домашніми справами. Лиш крається серце, що вже без її любого Михайла Івановича, який за межею Вічності. «Ми з чоловіком дуже любили землю. Саджати, вирощувати, збирати врожаї – це наше спільне хобі, – розповідає Надія Микитівна. – Я все життя підтримувала ідеї і наміри чоловіка. Я йшла за ним, відчувала його надійне і міцне плече. А тепер ось…» І скрапує сльоза. Але заради пам’яті про чоловіка Надія Микитівна продовжує і розсаду сіяти, і картопельку саджати, і квіти плекати. Бо така вона за своїм складом характеру – метка, душевна, привітна, а ще сповнена світла і тепла.                                                                         

Надія НЕСТЕРЕНКО.

Додати коментар